Правду життя нерідко перевершує будь-яка вигадка. Ось одна з таких історій. Червень 41-го. Київська школярка Світлана Томіліна, дочка видного вченого-демографа Сергія Аркадійовича Томіліна, включається в безсонну роботу з порятунку поранених, які доставляються з фронту. Палати та перев’язочні військового шпиталю. Світлані немає й сімнадцяти, але зворотний бік бадьорої пісні — «Если завтра в поход» — суворо розкривається перед нею наочно... Покинути місто родині не вдається, в дні виїзду професор Томілін переносить операцію з приводу ущемленої грижі. Настає час окупації. 1942 року нова влада відкриває «медикогохшулє» — подібність медичного інституту, і Світлана вступає туди. Проте це лише пастка для молоді. Студентів, під наглядом нового начальства, відправляють на сільгоспроботи. На мерзлих полях, серед стерні, дівчина захворіла на важкий дерматит, «стернянку», як іменують у народі недугу. Незабаром ерзац інституту закривають, і Світлана опиняється на «біржі праці». Німецький лікар, у зв’язку з інфекційним ураженням ніг, дає їй відстрочку від відправки до Німеччини на три місяці. Але вони швидко закінчуються. Потрібно офіційно працювати, і Томіліна влаштовується продавщицею до крамниці зі збуту гончарних виробів. Потім, покинувши батьківський дах, проявивши вдачу, виїжджає до Львова, щоб продовжити навчання в медичному інституті, який зберігся. Пристрасть до нелегкої професії лікаря вже не полишає її, але стати лікарем їй не судилося. 24 лютого 1945 року Світлану затримує СМЕРШ, радянської військової контррозвідки. Річ у тім, що подруга познайомила Томіліну з молодими людьми з Югославії, які опинилися у Львові. А вони вели розмови про «демократичну республіку», і хтось доніс на вільнодумців.
Камера на Лонській, де розташовано ізолятор, переведення до Києва, слідство, вирок — вісім років виправно-трудових таборів за політичною статтею. Хоча професорові Томіліну, який створив систему санітарної статистики в УРСР, нічим себе не заплямував і йому дозволяють повернутися до наукової роботи, це не впливає на становище дочки. Спробувати допомогти можна лише опосередковано... Якраз тоді нарком охорони здоров’я УРСР І.Ф.Кононенко письмово дає вченому таку характеристику: «Керуючи статистичним відділом Наркомату охорони здоров’я, професор Томілін уперше організував державні демографічні дослідження в Україні. Залишаючись у Києві, врятував архів медичного факультету університету та медичного інституту. Висунутий ученою радою Наркомату охорони здоров’я на обрання членом-кореспондентом АМН СРСР».
Проте до Медичної академії Томіліна не оберуть, і дочки він більше не побачить. Проживе, по-подвижницькому працюючи, ще сім років... А її «архіпелаг ГУЛАГ» лише починається, нехай спочатку відносно м’яко. Світлану Томіліну, а вона досить кваліфікована медсестра, направляють на роботу в лікарні при Лук’янівській в’язниці. Зрозуміло, що під вартою. Лікарня переповнена, випадки важкі, але це не найгірша доля. Такому поворотові, згадує Світлана Сергіївна, сприяв Л.Медведь, один із керівників Наркомату охорони здоров’я України того часу, чоловік чесної і сміливої вдачі. Очевидно, проникнувшись бідою родини.
Але час розповісти, яким чином я познайомився зі Світланою Томіліною-Васнецовою. У Києві, в одній із відомчих будівель управління охорони здоров’я міста, на Георгіївському провулку формується музей історії медичної справи та медичної статистики в столиці, і в його складі меморіальна кімната С.А.Томіліна, незвичайно яскравої фігури в українській охороні здоров’я. Ентузіаст почину, начальник відділу історії медичної статистики Київського міського наукового інформаційно-аналітичного центру медичної статистики лікар В.Нековаль, зібрав тут унікальні матеріали про благородну діяльність видатного дослідника, до чиїх праць зверталася Ліга Націй, історика, блискучого лікаря-фітотерапевта. З успіхом пройшли вже чотири рази Томілінські читання. Ось тут, серед експонатів, я побачив довідку НКВС від 1953 р. про звільнення Світлани Томіліної з табору, але залишенні при цьому категорії засланої, потім довідку прокуратури про реабілітацію, вдивився в світлину, на якій, 1954-го, сфотографовано Світлану Томіліну та її покійного чоловіка Віктора Васнецова, внука знаменитого митця, в Норильську, в день скромного весілля. Віктор Тимофійович Нековаль дав мені номер телефону Світлани Сергіївни, попросивши про мою зустріч із нею. І ось я в неї вдома, на одній із вулиць Печерська. За чаєм рухаємося назад неймовірною ниткою життя. Зараз С.Томіліній іде вісімдесят п’ятий рік. Освіту вона все ж таки завершила. 1968 року, ще до офіційного виправдання 1991-го, закінчила вечірнє відділення біологічного факультету Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Одночасно працювала лаборантом, спершу в інституті епідеміології та інфекційних хвороб, а потім у інституті проблем онкології. 1973 р. захистила дисертацію на науковий ступінь кандидата біологічних наук.
Проте ми дуже далеко пролетіли над часом.
— У в’язничній лікарні під Києвом, — згадує С.Томіліна, — я не погодилася, при виклику до оперативної частини, скажімо так, стати «інформатором». Після відмови мене шантажували ордером на арешт батька, але я й тут не піддалася. Розуміла, що наслідки будуть поганими. За декілька днів, уночі, мене відправили на пересилку. Потім — табір під Красноярськом, потім — порт Дудинка. Ось тут я й побачила Віктора Васнецова...
Але що привело до табору талановитого інженера-конструктора? Він же з легендарної династії.
— Віктор Васнецов був заарештований у Празі, після травневих днів 1945 року, де жив із батьками і закінчив політехнічний інститут. Як «емігрант-підсобник ворога», був засуджений на тривалий термін і відправлений на північ. А зустрілися ми абсолютно випадково. У Дудинці мені знову, через обставини, доручили обов’язки медичної сестри на морському причалі. Тут працювали й вільнонаймані. Одного разу ввечері, у вільну хвилину, я займалася англійською, на її прохання, з однією з таких молоденьких обліковиць порту, яка вчилася у вечірній школі. Я й сама не дуже так добре орієнтувалася в англійській мові, освоївши ряд слів за словничком, який випадково потрапив до мене. У нас вдома в ходу була французька, якою мої мати й батько володіли досконало. Раптом почула ввічливе, але трохи іронічне зауваження з приводу моєї вимови. Це був ув’язнений Васнецов, направлений із особливого, так званого інженерного блоку на причал як технічний експерт із приймання обладнання, яке прибуло. Його інженерні знання виявилися потрібними й тут. Звернула увагу, що Васнецов не обстрижений наголо. Це було чимось на зразок пільги для «спеців». Англійською він володів бездоганно, закінчив у Празі англійську гімназію. Не можу сказати, що закохалася. За умов табору таке захоплення — взагалі утопія. Але іскра симпатії нібито засяяла і в думках з’єднала нас. А Віктор потім мені признався: «У першу ж хвилину, коли я тебе побачив, у мені, незважаючи на всю невизначеність і туманність майбутнього, майнула впевненість — ця дівчина стане моєю дружиною».
Потім, проте, знову настала розлука на роки, без будь-якої надії. Світлану Томіліну було відправлено до Норильська, вона працювала лаборанткою в лікарні, природно, в тому ж статусі засудженої. Знала лише, що Віктора, разом з іншими в’язнями, запроторили на лісоповал, до табору під Мінусінськом, де сконцентрували всіх «іноземців», а звідти — до Потьми. Вітання доходили дивом, адже листуватися Томіліна та Васнецов не мали можливості.
— У Норильську мене знову почали вербувати в «сексоти». І знову я відмовилася. Розплата не забарилася. Мене перевели на загальні роботи, на риття котловану для насосної станції. Побачивши, що з подачею мерзлої землі лопатою, на одному з карнизів виїмки, я через невміння не справляюся і затримую виробіток «живого конвеєра», мене поставили на тачку. Ішли й ішли холодні тяжкі дні. Але тут вибухнула епідемія грипу, і мене, як і інших медиків-ув’язнених, які проштрафилися, були змушені повернути до колишньої справи, роз’їзним фельдшером на табірних пунктах.
1953 року закінчився термін. Томіліна продовжувала працювати в лікарні в Норильську. Тепер уже як заслана. Кожного місяця повинна була відмічатися в управлінні НКВС. Куток їй надала родина літнього інженера, також колишнього в’язня, який віддав перевагу тому, щоб залишитися в Норильську. Сталінська атмосфера ще повністю панувала. І раптом, вже 1954-го, Світлана Сергіївна дізнається: Віктор Михайлович працює під Норильськом у одній із «шарашок», куди звезені інженери-ув’язнені. Світлані та Вікторові вдається налагодити контакт, іноді навіть потай зустрічатися. Нарешті Васнецова достроково звільняють. За декілька днів вони вдвох відправляються до Норильського РАГСу, але реєстрація шлюбу вдається з другої спроби, оскільки у Васнецова була лише «посвідка на проживання» без громадянства. Через дев’ять місяців, у Норильську, народжується їхній син, названий, за традицією Васнецових, Михайлом. Нині Михайло Васнецов, кровинка двох славних родів, здібний інженер-оптик, доктор фізико-математичних наук, працює в Інституті фізики НАН України. Династію тепер продовжують його діти. Але це — інший роман...
Що ж відбувається далі? У 60-х Світлана Сергіївна повертається до батьківського помешкання, звинувачення й обмеження з неї знято. Але прописку кожного разу дають лише тимчасову. А Віктор, онук великого живописця, чиї роботи є прекрасним духовним ликом Володимирського собору в Києві, все поневіряється, йому категорично відмовляють у прописці за місцем мешкання дружини.
— Одного разу, в Москві, скоро після звільнення, Віктор Михайлович потрапив до Музею Васнецова, — згадує Світлана Сергіївна його розповідь. — Стояв збоку, за шафою, слухав, як екскурсовод коментує картину, де він зображений із дідом. Хтось спитав, яка доля онука. «Працює в Заполяр’ї» — сухо прозвучала відповідь. «Мені хотілося крикнути: ось я, поруч із вами, але, побоюючись неприємностей, стримався», — розповідав Васнецов дружині. Час спливав. Знайомий адвокат порадив йому піти на Стару площу і на прийомі в ЦК попросити про сприяння щодо прописки в Києві. Його прізвище справило певне враження, адже рід Васнецових зробив для Батьківщини так багато...
— Розумієте, ми не маємо права нав’язувати українським товаришам у Києві, як вчинити; там своє законодавство про житло, — сказали йому. — Спробуємо лише щось порадити.
Пройшло декілька днів. З серцем, яке сильно калатало, Васнецов відправився до приймальні обкому партії, на нинішньому Михайлівському майдані, зв’язався телефоном з інструктором, до якого потрібно було звернутися. «Співбесіди» з функціонерами проходили лише в такому форматі.
— Ідіть на Хрещатик, до паспортного столу! — буркнули йому. Як звичайно, тут була сила-силенна людей, і більшості відмовляли, нерідко багато разів. Але Васнецову видають, як він висловився, «рожевий папірець». Так виглядав бланк із дозволом на прописку, відмовний був білим.
Почалася нова смуга. Коли минули роки, Васнецови побудували кооперативне помешкання. Адже, окрім інженерної роботи, Віктор Михайлович займався перекладом технічної літератури чеською мовою і з чеської. Помер 1991 року від інсульту. Йому було сімдесят три. За роки «другого життя» Віктор і Світлана неодноразово бували в гостинній для них Празі.
У одній зі своїх яскравих робіт С.Томілін наводить відомості про чудового англійського лікаря Довера, який вивіз із ненаселеного острова матроса, залишеного там капітаном. Цей матрос провів чотири роки в повній самотності. Ця бувальщина лягла в основу книги Даніеля Дефо «Робінзон Крузо». Кола життя Світлани Томіліної та Віктора Васнецова, мабуть, не поступаються цій інтризі, яка приголомшила світ.
