Мій давній знайомий Юрій Демидович Шковира не перестає дивувати своїми талантами. Поет, прозаїк, член Національної спілки письменників України, кандидат геолого-мінералогічних наук, в минулому доцент Дніпропетровського національного університету, він пробував свої сили в живописі, багато різьбив по дереву. Особливо надихає його тема козацтва.
Чоловік із мозолястими руками, небагатослівний і невелемовний, він прагне спробувати себе в різних іпостасях. І несамохіть пригадалися слова Олеся Гончара про Олександра Довженка: «Ніколи не покидала Довженка художницька невситенність, величезним було коло його найрізноманітніших зацікавлень...» Така невситенність характерна й для Юрія Демидовича: йому цікаво відчути дужими руками опір матеріалу — перебудувати хату, опанувати автомобіль чи, нарешті, спробувати самому зварити в селі під Дніпропетровськом домашнє пиво за вичитаним десь рецептом. А нещодавно здивував ще однією гранню свого хисту.
Чи ви чули щось про мшанкові вапняки? Це — кримські вапняки. Скажімо, середньовічне місто-фортеця Мангуп в Криму — великий, складений мшанковими вапняками поклад.
У літературі можна вичитати, що вапняк мшанковий, найдавніший будівельний матеріал, вирізняється високою міцністю, довговічністю, винятковими декоративними та екологічними якостями, чистотою кольору, однорідністю структури, простотою обробки....
Хтось, може, й проминув би без уваги облицювальну плитку з натурального каменю, мшанкового вапняка світлого кольору. Але тільки не Юрій Шковира. Минулої осені привіз із Криму покинуті, вибракувані плитки. Й усеньку осінь і зиму прововтузився над ними, створивши зо два десятка робіт. При цьому звернувся до давньогрецьких, єгипетських, перських сюжетів. Ось перський воїн на колісниці цілиться в когось з лука. Ось давньогрецькі вершники гарцюють на баскських конях. А їхні сучасники-філософи, навпаки, застигли в замислених позах.
Землю, що прокинулася, радісно вітає бог Сонця — Геліос. Променистий бог виїздить на небо з берегів Океану в золотій колісниці, викуваній богом Гефестом, запряженій четвіркою крилатих коней... Як пам’ятаємо з давньогрецького міфа, у променистому вінку й у довгому блискучому одязі їде він небом і ллє з високості цілющі промені на грішну землю, випромінюючи світло, тепло і життя. Цей поетичний образ спливає в пам’яті, коли дивишся на нову роботу дніпропетровського митця Юрія Шковири.
На іще одній роботі — вусань-козарлюга в козацькому жупані, з отаманською булавою за поясом, вийняв шабельку з піхов і до когось підняв свою п’ятірню...
А ось воїни-скіфи зійшлися в бойовому герці з ворогом. На камені ожили різні епохи й народи. Усіх їх об’єднав Юрій Демидович — як Одісей, що втратив лік рокам і, за словами поета, блукає далекими землями...
Й повертається з віртуальних мандрів у часі й просторі з новими роботами.
— Що буде далі з ними? — перепитую майстра.
— Вони повернуться знов до Криму, — чую відповідь. — На дачі в сина будуть вмонтовані у стіни.
...Тож вийде ціла галерея, якою милуватимуться люди, коли Геліос рушатиме своєю колісницею та об’їжджатиме не лише пекучий степовий Тарханкут, але й увесь сонячний півострів. А, отже, побільшає тепла на землі.