Під час круглого столу «Моє майбутнє в незалежній Україні: виклики і перспективи», що проходив у Національному університеті «Львівська політехніка» («День» № 95-96 від 3 червня 2011 р.), де обговорювалися питання, що турбують молодих українців, головний редактор Лариса Івшина напередодні 20-річчя незалежності України запросила читачів поділитися з «Днем» думками на тему «Двадцять років незалежності. Моя історія».
Я належу до того покоління, якому випало жити і працювати й у колишньому Союзі, й у незалежній Україні, тому маю аргументи, щоб порівняти всі «за» і «проти».
Як свідчать дослідження, в суспільстві політично активних громадян не більш як п’ять відсотків, решта — політично нейтральні. За часів колишнього Союзу я також був політично нейтральним, багато працював на заводі, в науці, любив свою країну, пишався її досягненнями, дивувався з численних абсурдів. Але це була моя країна, в якій я народився, виріс, здобув хорошу освіту, досяг успіхів у науці. Тому роки, що їх я прожив у колишньому Союзі, — це також моя історія, яку я поважаю так само, як історію в незалежній Україні. У мене двоє синів. Старший народився ще за часів Союзу, а молодший — у незалежній Україні, та я їх обох однаково люблю, вони мені однаково рідні, обоє громадяни України. За радянських часів було багато такого, чого не слід повторювати, але було і позитивне, тому я проти того, щоб обливати брудом минуле і переписувати історію на догоду черговому переможцеві.
З великою радістю зустрів проголошення державної незалежності України, бо, вочевидь, керувати країною з Києва значно краще, ніж із Москви, й піднесено почав працювати на благо незалежної держави. Україна мала найкращі можливості після розпаду Союзу, і мільйони громадян сподівалися на швидке інтегрування України у світову економіку й політику.
Головна причина негараздів перших років розбудови незалежної держави, на мою думку, полягає в тому, що ми будуємо ринкову економіку під керівництвом колишньої компартії. Чим був комсомол за часів Союзу? Відданим резервом та помічником партії. Хто очолює наші політичні партії? Лідер вірних ленінців — екс-комсорг П. Симоненко, лідер партії «Собор» — екс-комсорг А. Матвієнко, найближчі соратники головного опозиціонера — екс-комсорги О. Турчинов і М. Томенко, головний реформатор — екс-комсорг С. Тігіпко, а вищим законодавчим органом держави керує колишній високопоставлений працівник ЦК КПУ В. Литвин. Цілком зрозуміло, що коли і владу, і опозицію очолюють колишні високопоставлені комсомольські й компартійні ватажки, то будівництво Українського дому відбувається за креслениками Мавзолею, а ті абсурдні речі, які під виглядом реформ пропонують екс-комсорги, я назвав би театром абсурду ім. Ленінського комсомолу. Влада й опозиція поводяться не як влада великої європейської держави, а як тимчасовці, які одержали на пограбування багату країну. Коли екс-комсорг-мільярдер переконує громадян, що для того щоб бути ситими, здоровими, заможними, довго і краще жити, то потрібно з пенсії в розмірі 800 грн. платити 600 грн. за комунальні послуги, в основу розробки нового Податкового кодексу закладено принцип: щоб корова більше давала молока, її потрібно менше годувати і більше доїти, а переваги пенсійної реформи можна доводити хіба що на цвинтарі, — то яким словом, крім як абсурд, можна назвати подібні, так би мовити, реформи?
Якщо компартія Китаю ставила за мету відродити економіку країни, то результат цих реформ ми бачимо на полицях наших магазинів, і не лише ми, а й весь світ. А якщо компартноменклатурна верхівка УРСР поставила за мету приватизувати країну, то результат цієї діяльності ми теж бачимо: внески громадян у всесоюзному Ощадбанку знецінили; все, що створювалося багато років самовідданою працею мільйонів громадян, за безцінь привласнено купкою олігархів; все, що зароблено громадянами в незалежній державі, переполовинене через рівень курсу національної валюти до долара. Все, що можна було привласнити, вже привласнили. Залишилося хіба що зідрати останню сорочку з найбідніших громадян.
А що ж ненька Україна? Двадцять років вона, терпляче стоячи навколішки, все сподівається, що її легковажні діти нарешті схаменуться і почнуть жити по-людськи, як живуть люди в усіх цивілізованих країнах світу. Однак дехто з них, мабуть, ще не зрозумів, що, будуючи розкішні маєтки за неприступними високими парканами, оточуючи себе численною охороною, ховаючись у броньованих мерседесах, вони добровільно пожиттєво ізолюють себе від суспільства, позбавляють себе особистої свободи й відрізняються від в’язнів лише особливо комфортними умовами.
Проте я вірю, що мудрість, нарешті, візьме гору над іншими рисами наших керманичів, і ми зможемо сягнути європейського рівня життя й демократичних свобод, щоб це стало реальністю для кожного громадянина України. Можемо плекати надію на це, бо живемо в найкращій країні світу.
