Будь-якому громадянинові буває дуже приємно, коли він знає, за що конкретно може пишатися своєю країною. Серед багатьох достоїнств нашої країни, якими пишався я, була віротерпимість. Будучи свого часу представником Німецької євангелічно-лютеранської церкви України у Всеукраїнській раді церков та релігійних організацій, я мав можливість брати участь в обговоренні важливих проблем, що стосуються релігійного та духовного життя України. 2001 року мені навіть була оголошена вдячність президента України за «значний особистий внесок у духовний розвиток Української держави» — так написано в грамоті, яку особисто вручав президент Кучма. З переконанням, що ми, лютерани, є повноправними та шанованими членами українського суспільства, я вийшов на пенсію.
Відпочивши майже рік, вирішив, що ще цілком зможу працювати і далі, оскільки здоров’я в мене не гірше, а, можливо, і краще, ніж у середнього сорокарічного чоловіка — тим більше, що скромна пенсія до неробства не заохочує. Як дипломований германіст, який має значний досвід викладацької та перекладацької роботи, я був упевнений, що особливих труднощів у пошуку роботи не зустріну. І дійсно — в першому ж дніпропетровському ВНЗ, до якого я звернувся, для мене знайшлося місце — тим більше, що мене тут знали деякі викладачі, з якими я раніше разом працював у Дніпропетровському держуніверситеті (нині Дніпропетровський національний університет), а тепер вони волею долі опинилися тут, в іншому, дуже солідному навчальному закладі. Співбесіда за участю завідувача кафедри і проректора, відповідального за роботу з кадрами, пройшла успішно. Також успішно пройшла сувора медична комісія, зібрані необхідні документи та підписи. Нарешті отриманий і останній підпис — відповідального проректора. Отже, мене беруть на посаду старшого викладача (за спеціальністю — німецька мова) терміном на один рік.
1 вересня я приступаю до роботи — природно, з піднесеним і навіть святковим настроєм. Мої родичі та друзі бажають мені успіху. З хвилюванням входжу — після дванадцятирічної перерви — до аудиторії, з величезним задоволенням проводжу заняття. Трохи пізніше мене викликають до завідувача кафедри. І я почув, що ректор, який зацікавився моєю персоною, заявив, що лютерани — це сектанти, і він не допустить, щоб у ввіреному йому навчальному закладі з молоддю працював сектант. Щоправда, мені було дозволено працювати доти, доки на конкурсній основі не знайдуть нового викладача. Але, природно, робити подібну послугу ректору, борцю з лютеранами-«сектантами», я не став і забрав свою трудову книжку. На цьому й закінчилася моя викладацька діяльність. Повернення не відбулося.
Мої знайомі, почувши про те, що сталося, вигукували: «Цього не може бути!»
Увечері я розповів про свої «пригоди» в родинному колі. «Цього не може бути!» — сказала дочка. «Може! Ще як може! Тепер я це добре знаю!» — відповів я. А внук за весь вечір не сказав ані слова, просто дивився на мене враженим поглядом. Він отримав наочний урок. Які ж він зробив висновки з цього уроку, мені поки невідомо.
І тепер мене абсолютно не дивує, що мер Ратушняк накидається з кулаками на дівчину, яка агітує за «жидка», а відомий політик всеукраїнського масштабу постійно пошивається в дурні через свою надскромну ерудицію. Що взяти з мера? Що взяти з політика-масовика? Адже вони дисертацій не захищали. Вже якщо ректор Шпинько, завідувач одного з найавторитетніших ВНЗ країни, майже виганяє з роботи лютеранина-«сектанта», то які можуть бути претензії до людей, які не мають професорського звання? Або, можливо, ректор зовсім не винен, а просто лютерани внесені до «чорного списку» відповідним міністерством або відомством?
Для себе ж я зробив певні висновки, і один із них: ми ще дуже погано знаємо країну, в якій живемо. І ми погано знаємо людей, яким у нашій країні довірено вирішувати долі інших.
