Людмила ЯВОРСЬКА, прес-секретар ПФ «Скорпіон-сервіс»:
— Головна і, на жаль, прикра емоція минулого тижня — розуміння, що безвідповідальність дуже часто лишається безкарною. Яскравий приклад — «маршрутна революція», яку 2008 року організував тодішній міський голова Богдан Шиба. Однією з «революційних» ідей було віддати найприбутковіший маршрут громадського транспорту № 15 комунальному підприємству. КП «Луцьке підприємство електротранспорту» буквально примусили взяти в лізинг 38 автобусів і, крім тролейбусних перевезень, зайнятися маршрутними. Які це дало результати — побачили всі лучани. Працівники підприємства регулярно страйкували через невиплату зарплат, а саме комунальне підприємство ледь кінці з кінцями зводило, постійно просячи «вливань» із бюджету. Минулого тижня міська влада озвучила ідею взагалі «зняти» маршрутки із 15 рейсу. Рішення раціональне, але... Хто відповідатиме за 20 мільйонів гривень, якими за ці роки поповнили статут «Підприємства електротранспорту»? Гроші брали із бюджету, і ці мільйони не завадили б місту. І, найгірше, законних підстав мати претензії до ситуації — немає. Депутати як представники громади вважали за розумне саме в такий спосіб розпорядитися бюджетом. Хоча, як на мене, хіба це не яскравий приклад і халатності, й безвідповідальності?
Україні терміново потрібно почати жити за законами. Не за моральними установками, які в українців з діда-прадіда в пріоритеті над буквою закону, а саме — за нормативно-правовими актами. Бо правда, хоч як крути, у кожного своя, і боротьба цих правд вже призвела до збройного протистояння співгромадян. Але для цього треба добитися прийняття чесних законів. Не чергових — для влади і функціонерів, а для народу.
Мене особисто дуже здивувало, коли в розпалі революції, в лютому, народ активно взявся підтримувати повернення до Конституції формату 2004 р. Хтось вдумувався, про які зміни йшлося? Про черговий розподіл повноважень і ролей на владному Олімпі. Не треба говорити, що ці зміни були потрібні для того, щоб парламент зміг впливати на неугодного народу президента. Бо жодної зміни, яка б дозволяла легітимним шляхом усунути президента Януковича, прийнято не було. Лише перерозподілили, хто, куди і за чиєю квотою отримуватиме посаду. І нові зміни до Конституції, які тепер пропонує Президент Порошенко, теж стосуються виключно перерозподілу повноважень. А народу вкотре лишають роль пасивного глядача за великою політикою. Щоправда, з ілюзією права поаплодувати чи засвистати.
Ліна ГАЛАН, директор Луцького міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді:
— Напевно, нам — жителям сходу та заходу — давно потрібно було спілкуватися більше. Їздити в різні регіони України, знайомитися з людьми, які там живуть, пізнавати їхню ментальність і ділитися своїм, рідним. Бо нині наше вимушене знайомство відбувається дуже непросто. Хочеться допомогти всім, що в нашій змозі, щоб переселенці з Донбасу, яких на Волині вже кілька сотень, легше адаптувалися. Але... Дедалі частіше наштовхуєшся на нерозуміння, коли вимушені переселенці неадекватно оцінюють своє становище. Якщо вони шукають даху над головою, то він є, так само є й робота. Той, хто захоче працювати, може отримати робоче місце буквально наступного дня, для цього є певні квоти і розуміння місцевої влади. Але всі хочуть жити тільки в Луцьку, хоча приїхали не з обласного центру... У волинських селах — тисячі порожніх добротних хат, які нащадки господарів тримають заради дач. Тут цілком можна поселитися на кілька місяців, бо ж на стільки, як кажуть біженці, вони й приїхали. Проте починають дедалі голосніше вимагати того, чого в нас просто не існує. Але вражають діти біженців. Вони щирі, відкриті світові, добрі, їх захоплюють розважальні центри, в які їх водимо і яких не було в їхніх маленьких донбаських містечках. Але вони не забувають і війну, з якої вирвалися... Заради дітей ми й терпимо часом справжні капризи їхніх батьків. Бо ми бачимо, що ці діти — наше спільне майбутнє, вони не забудуть поліської гостинності, як не забудуть, на жаль, і війни і не захочуть, щоб вона повторилася.
Олександр ФЕДЧУК, священик, голова видавничого відділу Волинської єпархії УПЦ:
— У суботу вранці я прийшов у церкву служити Божественну літургію, а мені сказали, що Блаженнійшого митрополита Володимира вже нема, і вперше у священицькому житті під час служби я його не згадував в уставних місцях... До кінця літургії якось звик, а на початку голос тремтів, навіть важко було щось виголосити. Я пригадав тоді, як понад рік тому усі ми молилися за хворого Блаженнійшого — так само в храмі, коли я читав молитву за нього, серце виривалося з грудей, і сльоза просилася із ока. Тоді Господь почув молитви Церкви, але ніхто не може залишатися в цьому світі вічно. Останній раз я бачив Блаженнійшого ще восени — в Національному художньому музеї України він освятив копію ікони Волинської Богоматері, яку подарував для Луцька. А перед тим ввечері ми заїхали до нього у Феофанію — на пам’ять залишилася фотографія та подарунок. А ще на пам’ять залишилася добра усмішка, яку випромінювала ця людина, яка не вміла бути нахмуреною й недоступною. Як тільки згадаю цей променистий образ, так одразу проходить уся печаль. І справді, чого нам сумувати, якщо Блаженнійший митрополит Володимир уже на Небі, з Господом?
Із Господом і ті, хто помер в один день із Блаженнійшим у нашому Луцьку. Це 21-річний хорист з молодіжного церковного хору Костянтин Завада і 48-річна журналістка Марія Дубук, яка так багато зробила для Церкви. Усі троє відійшли до Бога, не зумівши подолати одну й ту ж страшну хворобу, яку так боїться людина. Такий день важко пережити, але скільки ж уже разів я бачив смерть! Скільки разів словами апостола Павла Церква говорила мені й кожному під час чину відспівування: «Не скорбіть про померлих, як ті, хто не має надії». Усі троє прожили із Богом, а тому й надія їхня — у Ньому. Усі троє говорили кожному із нас якихось два місяці тому: «Христос воскрес!», сповіщаючи про перемогу Вічного Життя над смертю. Усі троє знали, нащо жили і куди йдуть. Усім трьом, таким різним у якихось соціальних зрізах і таким рідним у Христі — вічна пам’ять!
А в нас життя продовжується: у Свято-Покровському храмі зробили невеличкий ремонт, у семінарію подають документи нові абітурієнти, я дописую свою другу книжку. Незважаючи на те, що смерть ніколи не дає забути про себе, всі ми в Луцьку сповнені бажання жити і щось робити для Бога, для своїх близьких. Усім, кого хрещу, я завжди бажаю: «Хай вони живуть Богу на славу, людям на радість і вам (присутнім при Таїнстві близьким) на втіху». Із таким девізом, вірю, лучани й ходять по білому світу. Божого благословення всім читачам газети «День». Ніколи не забувайте про вічне, бо це нікого не обмине.
Олексій ЗЛАТОГОРСЬКИЙ, директор державного підприємства «Волинські старожитності»:
— Порадувало, що відчув зміни у свідомості українців, відчув реально у своїй діяльності. Слово «археолог» стало шанобливим (хоча, можливо, мені це здається), але вже декілька людей підтримали волинських археологів і реальними справами, і фінансово. Це дивує, особливо в час перемін та війни. Бо коли говорять гармати — мовчать музи. Злюся на нову владу, особливо на деяких нових/старих представників, і знову переконуюсь у тому, що не треба «кухарок» ставити до керма. Кожен має робити своє. Я ніколи не йшов і не планую йти у вищі щаблі влади, вступати в партії й «рєшати діла». Але, напевно, нації потрібно пройти ще один шлях очищення. На нас дивиться вся Європа, увесь світ. Щоб соромно не було.
