Жахлива трагедія в Беслані, інші терористичні акти в Росії, трагічні події в театральному центрі в Москві 2002 року, вибухи в Іспанії, а також апокаліпсична катастрофа 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку показали: одним із викликів людству в XXI столітті є тероризм.
Чому саме цей феномен зайняв таке велике місце в сучасній історії?
Які психологічні особливості терористів? Що робить їх такими: безпощадними, рішучими, які не жаліють ані чужих, ані своїх життів, без коливань переступають через моральні табу й заборони? Спробуємо розглянути ці питання, але спочатку звернімося до історії.
Якщо взяти до уваги пряме значення слова «терор» — жах, то залякування, нагнітання страху, насильство завжди були одними з найпоширеніших явищ соціального життя і засобами, до яких однаково часто вдавалися і гнобителі, й пригноблені.
У анналах нової та новітньої європейської історії серед організацій, що практикували політичний терор, ми знайдемо італійських карбонаріїв і мадзіністів (20—50-і рр. XIX ст.), ірландських феніїв (друга половина XIX ст.), російських народників і соціалістів-революціонерів (60—80-і рр. XIX ст. — початок XX ст.), сербських націоналістів (кінець XIX — початок XX ст.)...
Після Другої світової війни, починаючи з «буремних 60-х» і до початку 80-х, спостерігалося наростання хвилі «червоного» та лівонаціоналістичного тероризму — німецька «Фракція червоної армії», італійські «Червоні бригади», японська «Червона армія», іспанські організації «ГРАПО» та «ЕТА», численні латиноамериканські підпільні угруповання та цілі армії, ірландська «ІРА», палестинські організації. І нарешті, розгул тероризму під релігійною личиною — мусульманського, що наклав таку зловісну тінь на сьогодення.
ШЛЯХ ФАНАТИКА
Терорист — це фанатик. А фанатик — це людина, відчужена від самої себе. Він почувається гідним тільки тоді, коли може ідентифікуватися з великою справою. Він не просто шукає слави, він «борець за велику ідею».
Нерідко такі люди в ранньому дитинстві були позбавлені тепла й любові, що сформувало комплекс неповноцінності. Є підстави припускати, що саме таким було дитинство Осами бен Ладена, який народився сьомою дитиною в сім’ї та недоотримав ласки й уваги в період формування. Комплекс неповноцінності розвиває в них потребу досягати відчуття впевненості в собі, ототожнюючись з «великою ідеєю», а також досягати самоповаги, бравіруючи презирством до смерті. Презирство до чужих життів, готовність легко принести їх на олтар «благородної мети», ореол залякування також додають таким людям значущості у власних очах. Відсутність сумнівів у власній правоті дозволяє їм концентрувати енергію дії в єдиний енергетичний вектор активності, що змітає все на своєму шляху. У цьому секрет тієї надзвичайно високої руйнівної енергії, яку іноді демонструють терористи.
За явищем ідейного самопоневолення фанатика часто лежить слабка воля особистості, прагнення раз і назавжди позбутися сумнівів і мук, пов’язаних з необхідністю вибору між добром і злом, від повсякденної необхідності докладати зусилля, роблячи вибір.
Під феноменом самозречення терориста також часто приховується відчай, втома від життя або гординя. Гординя виявляється в переконаності, що все, що він робить, — правильно, а тому він має право піти на будь-які заходи, щоб зруйнувати те, що протистоїть його волі та заважає реалізації ідефікс. Гордий прагне слави за будь- яку ціну, в тому числі слави геростратової, яку здобувають собі терористи. Втома пов’язана з відразою до нудного повсякденного існування і породжує прагнення вирватися з повсякденності шляхом здійснення «історичного акту». Відчай зацькованого і загнаного в кут звіра породжує в людини, якій вже нічого втрачати, рішучість не щадити ані себе, ані інших.
Почуття впевненості в собі така людина черпає, відчуваючи причетність до сили, влади й могутності. У такий спосіб вона компенсує підсвідоме почуття неповноцінності.
Тому в терориста так сильно розвинений культ сили. Причетність до сили додає йому відчуття значущості у власних очах, і тим більше, чим з більшою міццю, що сіє жах, ця сила пов’язана. Терорист веде боротьбу за те, чого йому бракує, під прапором того, чого бракує «пригнобленим». А бракує йому почуття впевненості, яке, на його переконання, пов’язане з силою. Терорист нагнітає жах, щоб відчути себе впевненішим.
Безсумнівно, в психологічному образі багатьох терористів присутні й садистські риси. Вони отримують задоволення, маніпулюючи чужими життями.
На боротьбу з сильними світу цього його в багатьох випадках штовхають заздрість і почуття суперництва. Заздрість бідного до багатого, слабкого — до сильного, безправного — до того, хто стоїть на верхніх щаблях соціальних сходів, до можновладця. І справжнім мотивом його діяльності є, по суті, не боротьба за соціальну справедливість або інші ідеали, а наслідування сильному. Він копіює образ дій сильного. У ряді випадків жорстокість бойовиків — зворотна сторона жорстокості державної машини. На репресії терорист намагається відповісти тим самим, але з потрійною жорстокістю, свою безпощадність до простих людей він виправдовує реальною або уявною безпощадністю держави.
СУЧАСНІ «БІСИ»
Терористи завжди були злочинцями, але навіть вони мали певні моральні принципи. Слід зазначити, що за минуле століття в «моральному кодексі» терористів сталися істотні зміни. У 1905 р. есер-терорист Іван Каляєв відмовився від замаху на великого князя Сергія, бо побачив поряд із ним його дружину та дітей. Сучасні ж терористи відкинули поняття невинних людей, вони проголосили право вбивати всіх, якщо це необхідно для досягнення мети. Здається, ніколи ще в історії людства тероризм не був таким мерзотним й огидним. Принаймні раніше він не воював з дітьми та жінками. Однак у подіях у Беслані є один психологічно важливий аспект. Вони назавжди розвіяли героїчний ореол, що оточував терористів, викривши їхнє справжнє обличчя цинічних і підлих мерзотників. А це вже початок перемоги над терором. Адже саме моральна привабливість образу героїчних одинаків, які жертвують своїм життям, забезпечувала в історії кредит довіри до їхніх ідей, постачаючи нових рекрутів до їхніх лав, а іноді навіть, нехай і тимчасово, приводячи їх до перемоги і влади.
Спостерігаються великі зміни й у світоглядних принципах бойовиків, за допомогою яких вони виправдовують необхідність терору. Терорист другої половини XIX — початку XX ст. виходив із принципу «все дозволено», що витікав із тези «Бога немає». Великий російський письменник Ф. Достоєвський сформулював цей принцип вустами одного зі своїх літературних героїв у романі «Біси»: «Якщо Бога немає, отже, все дозволено!»
Сучасні «біси», обв’язані вибухівкою, схоже, трансформували лозунг своїх «побратимів по зброї» із XIX століття в нову, зовсім уже абсурдну тезу, призначену для XXI століття: «Якщо Бог є, то все дозволено!» Але самі вони не вірять у Бога, вони тільки прикриваються Його ім’ям.
Потрібен новий Достоєвський, щоб осмислити карколомні зиґзаґи, які здійснює нігілістичний розум, щоб виправдати зло.
ТЕРОРИЗМ І ВЛАДА
Нерідко тероризм може спровокувати загальний перехід держави до недемократичних методів керування, як це відбувалося, наприклад, у Туреччині, Аргентині, Бразилії в 60—80-і рр. XX ст., коли відповіддю сил порядку на вакханалію «лівого» або «правого» тероризму стали воєнні перевороти в цих країнах. На відомі обмеження демократичних інститутів йде і сьогоднішня Росія, скасовуючи, наприклад, виборність губернаторів.
Теракти в Росії не тільки вкотре розкрили звіряче обличчя терористів, а й оголили вади російського суспільства. Адже тільки завдяки корумпованості російських правоохоронних органів чеченські шахідки змогли проникнути на літаки в Шереметьєво і підірвати їх (тепер відомо, що їх спочатку затримала міліція, але потім благополучно відпустила без огляду).
Багато спостерігачів також вважають, що бойовики прорвалися до Беслана крізь міліцейські кордони, використовуючи хабарі. А хіба не це свого часу допомогло терористам просочитися в Москву і підготувати захоплення театрального центру?
А якщо судити загалом, за великим рахунком, хіба не корумпованість і непрофесіоналізм силових структур дозволяють купці розбійників, які виряджаються в тоги «борців за свободу», ось уже багато років тримати у страху й напрузі величезну країну?
Справді, де знайти працівникам спецслужб час і можливості на створення агентурної мережі серед терористів, на їх пошуки, якщо він у них зайнятий «кришуванням» різних комерційних структур, а, можливо, й самих кавказців?
І щось не чути, щоб після череди терактів у Росії здійснювали якісь корінні реформи спецслужб та держорганів за винятком хіба що зміцнення вертикалі влади і посилення системи контролю в Москві (чергова можливість для міліції отримувати хабарі від гастарбайтерів).
Корупція та безвідповідальність державних службовців роз’їдає не лише Росію, а й Україну. Україні не менше ніж Росії потрібні термінові заходи щодо системної перебудови роботи державного апарату, правоохоронних органів, судів і прокуратури. Недовіра людей до державних органів, невіра в силу закону і можливість досягти справедливості здатні підірвати авторитет української держави більше, ніж це могли б зробити будь-які терористичні акти. Тому дзвін, що дзвонить по дітях Беслана, дзвонить і по нас.
