Минуло трохи більше двох місяців з того моменту тріумфу, коли Руслана здобула перемогу на «Євробаченні» та славу нашій країні на безмежних просторах Європи. Нагороди, подарунки та неймовірна популярність даруються їй з подякою та любов’ю. У цій ситуації душа незаздрісної людини переповнюється радістю за її успіхи та гордістю: адже Руслана — це дитина нашої землі. Вона являє собою реальний, живий і яскравий приклад людини, на яку хочеться бути схожим. На цьому можна було б і закінчити, якби жили ми в ідеальному світі. Але...
Світ навколо нас надзвичайно рідко буває справедливим і таким, яким мав би бути. Але навіть це не може слугувати виправданням людям, які навіть не роблять спроби для розуміння і радості за успіх однієї людини, яка створює історію для майбутнього країни. І при цьому ще беруть на себе відповідальність судити, ганьбити і критикувати те, чого не відчувають і не розуміють, а головне, що самі нічого не роблять для своєї країни. І кожне слово з вуст таких людей викликає обурення як за минуле, так і за майбутнє, за відчуття гідності та гордості, яких у більшості з нас, на жаль, не існує. Що тоді можливо чекати від майбутнього у такій країні?
Іноді виникає відчуття жахливої безнадії: про який «європейський вибір» ми ведемо розмови та дискусії, коли більшість людей нашої країни не відчувають ні гордості, ні любові, ні вдячності до землі, на якій зростають та живуть, навіть до самих себе. Адже для того, щоб іти вперед і розвиватися, такі почуття повинні у тій або іншій мірі бути у кожного громадянина країни. І тільки навчившись поважати, любити та відчувати гордість за свою землю і свою країну ми зможемо йти своїм шляхом і жити у світі, де Україна не буде чиїмось «придатком», «областю» чи «молодшим братом», а стати країною, яка йде своєю дорогою, маючи свої традиції, своє минуле та своє майбутнє. І тільки тоді ми зможемо бути країною, яка існує, живе і розвивається у центрі Європи. Але вчитися Національної Гордості необхідно кожній людині, яка мешкає на землі України.
