Не зважаючи на рішення Конституційного суду щодо термінів проведення виборів президента України, виборча кампанія фактично розпочалася і набрала обертів, а її потенційні учасники змушені будуть лише внести зміни в хід перегонів, оскільки дистанція забігу збільшиться. Український виборець отримав додатковий час на роздуми і надію, що, можливо, перезавантаження влади все-таки відбудеться й абсолютно недієздатний у нинішньому складі український парламент відправлять на дострокові вибори.
Аналізуючи склад можливих учасників президентських перегонів, український виборець не може не помітити, що склад учасників забігу майже не змінився: всі ті ж самі та Яценюк. Про всіх тих самих говорити не хочеться, вони всі роки незалежності на політичній сцені, наобіцяли народу золоті гори, абсолютно нічого з обіцяного не виконали. А щодо кандидатури Арсенія Яценюка хотів би висловити деякі застереження.
На мій погляд, серед можливих учасників президентських перегонів, які вже заявили про свою участь, Арсеній Петрович — єдина світла пляма на темному тлі. Молодий, енергійний, рішучий, має гарну освіту і досвід роботи на найвищих державних посадах, у виступах і діях помітний системний підхід до вирішення проблем. Особисто мені дуже сподобалися його дії на посаді голови Верховної Ради. Він намагався бути спікером, а не виконувати роль спікера. На жаль, українські високопосадовці, потрапляючи у високе державне крісло, готові будь на що, лише б залишитися у цьому кріслі: вони згодні одночасно танцювати польку-метелика, сім-сорок і кадриль, скандувати «Слава КПРС!» і співати в придворному хорі «Боже, царя бережи!» На відміну від решти, Яценюк не тримався за високе крісло й однозначно дав зрозуміти: або я буду спікером, або піду.
Саме тому, що серед кандидатів, оголосивших про свої президентські амбіції, кандидатура Арсенія Яценюка для мене особисто найцікавіша, я вирішив висловити свої застереження, бо на українські політичній шахівниці світла пляма дуже швидко може перетворюватися на темну.
Хіба нинішній Президент не хотів, щоб усе в країні було добре? Я переконаний, що хотів, бо якщо в країні все гаразд — главі держави шана та повага, а якщо країну постійно лихоманить, то тоді «маємо те, що маємо». А все відбулося через те, що команді бракувало державного рівня мислення та прийняття рішень. Єфрейтори помаранчевої революції виявилися нездатними працювати на державних генеральських посадах, з криком «Разом нас багато!» рвонули вирішувати власні питання, а країна й весь світ стали свідками поросячих боїв заклятих друзів за місце біля державного корита, в результаті яких глава держави менше ніж за рік втратив величезний кредит довіри народу.
В своїй публікації «12 пунктів Яценюка» (газета «День») Арсеній Петрович наголошував, що найскладнішими питаннями для будь-якої відповідальної людини, яка прийшла у владу, є наступні. Перше запитання: що робити? Друге запитання: з ким робити? Я повністю поділяю цю думку, але не можу погодитися з іншою думкою, висловленою паном Яценюком у згаданій публікації: «Навіть якщо ми оберемо царя, якого всі любитимуть, який матиме рейтинг довіри 100 відсотків, рівно через півроку 100 відсотків виступатимуть за його четвертування. Така специфіка нації». На мій погляд, навіть враховуючи особливості української душі, це не специфіка нації, а специфіка української влади, яка всі роки незалежності, проголошуючи правильні гасла, на ділі робила все навпаки, поводилася не як влада великої незалежної країни, а як загарбники, яким багата країна дісталася на пограбування. Так, владу скрізь не люблять, але загарбників ненавидять. Тому формування команди, яка працюватиме на загальний результат, а не вирішуватиме за спиною лідера власні справи, відводячи лідеру роль крайнього в усіх негараздах, це є найважливіше питання для політичного лідера.
Якщо політичний лідер оголошує про створення нової не за назвою, а по суті політичної сили, виборці йому повірять, а потім за його спиною знову побачать рухівців у будьоновках і старших піонервожатих у червоних революційних шароварах від Луї Віттона, так півроку цілком достатньо, щоб утратити довіру громадян. Але тоді виникає логічне запитання: чи варто йти у владу, щоб через півроку громадяни бажали твого четвертування? На мій погляд, жодна посада цього не варта.
У владу варто йти, якщо маєш бажання і сили вивести країну на позиції в світі, що відповідають її потенційним можливостям, забезпечити громадянам європейський рівень життя і демократичних свобод. Але для цього потрібна нова не за назвою, а по суті команда. Саме той політичний лідер, який зможе сформувати таку команду, має шанс уникнути «четвертування» через півроку та, навпаки, бути переобраним через п’ять років на наступний термін.
