ЩО МАЄМО?
Подумаймо над запитанням: що ми зараз маємо в Україні? По-перше, маємо стійку і повновагу кризу. Їй уже багато років, і з нею якось нібито звиклися і навіть змирилися. Однак поки ще ніхто не взяв на себе сміливості стверджувати, що криза вже минула. Отже, вона все-таки існує.
Ще маємо «клановану» державу — країну нашу поділено на клани, вони й контролюють основних виробників.
Ще ми маємо розграбоване і викинуте на «дикий ринок» село, яке виробляє все менше, та й то із ганебною для Європи врожайністю і надто низькою рентабельністю продукції, а отже, з високими цінами на неї.
Маємо також систему повсюдних, практично узаконених поборів у державних та інших службах — починаючи від коридорів влади та закінчуючи правоохоронними органами, лікарнями, вищими навчальними закладами, не кажучи вже про такі «хлібні» місця, як податкові служби, митниці і т.п. Це повсюдне хабарництво набуло характеру та масштабів національного лиха. Недаремно Міжнародний центр антикорупційних досліджень минулого року поставив Україну на 88-ме місце з 90 за чесністю держслужбовців.
Сумна картина. Може, легше буде перераховувати те, чого у нас немає?
Немає чіткої програми виходу країни з кризи, хоч вона не просто потрібна — без неї рухатися неможливо.
Відсутня нормальна свобода слова, коли не тільки сильні та багаті могли б висловитися, але й розумні. А також професіонали та прості люди. (Сподіваємося, що автор вважає «День» приємним винятком — регулярна шпальта «Пошта «Дня» — тому свідчення. — Ред. )
Немає жодної загальнонаціональної ідеї, немає справжньої демократії.
Немає в нас у достатку і енергоносіїв, продаючи які, можна було б сподіватися хоч на яке-небудь реальне майбутнє.
Немає тямущого господаря в країні, бо хороший господар не дозволить такого наплювацького ставлення до свого господарства і до тих, хто і його годує, і всю країну утримує, — до свого народу. При зростанні ВВП маємо зниження рівня реальної заробітної плати. Хоч би хто-небудь пояснив народу, що в структурі ВВП питома вага базових галузей становить близько 60% — це дуже багато, це вже занадто. А базові галузі (металургія, хімія, паливно- енергетична промисловість) — це капітало-, енерго- та трудомістке виробництво, та ще й екологічно брудне. Ці галузі ніколи і жодним чином на людину не орієнтувалися, а з погляду економічного, — вони, у зв’язку з низькою оборотністю капіталів, не мають великих перспектив по темпах розвитку. Енергоємність одиниці ВВП в Україні становить 1,92 кг умовного палива на один долар, тоді як у країнах ЄС, куди ми так прагнемо, — 0,2 кг. Зростання ВВП у таких умовах не приведе до реального зростання добробуту народу.
Одночасно питома вага легкої промисловості за останні роки скоротилася у 6 — 8 разів. Зате зовнішнього боргу вже маємо близько 12 млрд. доларів.
Загалом, виходить так, що у країні немає об’єктивних причин для стабільного економічного зростання. І якщо для всієї нашої економіки перспективи безрадісні, то для простого народу вони й зовсім мізерні.
Зважаючи на ті підходи та методи управління економікою та всією державою, які склалися у нас, враховуючи існуюче ставлення до громадян України з боку влади, перспективи незалежної української держави можна розпізнати у відомому описі занепаду Римської імперії. «Імперія не тільки не усунула експлуатації провінції, а навпаки — перетворила її у систему. Чим більше занепадала імперія, тим більше зростали податки і повинності, тим безсоромніше грабували і вимагали чиновники. Загальне зубожіння, занепад торгівлі, ремесла і мистецтва, скорочення населення, запустіння міст, повернення землеробства до більш низького рівня — таким був кінцевий результат римського світового володарювання.»
Невтішний висновок. Утім, хто не згоден, нехай спробує спростувати його чи довести зворотне, а ми подивимося, як вони це будуть робити.
ЧИ Є ВИХІД?
Узагалі-то, розумні люди знайти вихід можуть майже з будь-якої ситуації. Якщо їм це дозволять зробити сильні світу цього. Наша країна опинилася далеко не першою в подібній ситуації. Як виходили з кризи свого часу та ж Німеччина, Японія, Чилі чи не так давно — Польща, Китай? Секрет економічних «чудес» давно відомий. Основних способів два: або різкий перехід країни у режим мобілізаційної економіки з концентрацією ресурсів на тих напрямах, які вкажуть високі й впливові державні чини, або різке вивільнення економічної ініціативи громадян.
Перший шлях ми вже проходили, причому довго, наполегливо і з великими втратами, тому про нього, як про реальну перспективу, краще взагалі не згадувати.
Залишається другий, і в його основі:
— жорстка економія державних коштів;
— контроль за діями влади з боку суспільства, у тому числі з допомогою ЗМІ та громадських організацій;
— єдині для всіх стабільні закони, яких суворо дотримуються;
— максимальна свобода для приватної ініціативи;
— тверді гарантії збереження власності;
— вихід держави з економіки настільки, наскільки це можливо без збитків для національної безпеки;
— зниження податків до привабливого для інвестицій рівня;
— введення повідомного, а не дозвільного, як це є нині, порядку реєстрації підприємств.
А щодо національної ідеї, то спочатку необхідно поставити з голови на ноги саме поняття про місце держави і людини в суспільстві. Не людинка-гвинтик повинна прислужуватися перед всесильним чиновництвом, несучи на собі довічне клеймо винної, а держава повинна служити людям, обслуговуючи інтереси і запити суспільства. Природно, що певні кола, зацікавлені у збереженні нинішньої ситуації, будуть активно цьому опиратися. Тому й потрібна така ідея, яка знайшла б відгук у серцях людей і стала тією рушійною силою, яка тільки і здатна змінити реально ситуацію в країні на краще.
Як загальнонаціональна, пропонується ідея, котру можна сформулювати одним словом: ЛЮДИНА.
У пресі вже не раз згадувалося про те, що останнім часом дослідження природи все більше витісняються дослідженнями суспільства і людини, а до поняття «капіталу» входить і «спосіб виробництва образів майбутнього». Пріоритетами ж XXI століття, за висновками багатьох дослідників, стануть гуманітарні технології. У центр людського співтовариства поступово повертається його справжня суть і основа — сама людина. Людина була і залишається мірилом усіх речей, основною цінністю на Землі. А все зроблене нею — навіть досконалі та дуже розумні штучки — лише додатком до неї.
Звідси відтворення людини — це функція, місія, яку люди, як і держави, зобов’язані виконувати за своєю природою, за своїм призначенням. Це той необхідний мінімум у життєдіяльності співтовариства людей, який випливає з логіки буття. Під поняттям «відтворення людини» маються на увазі всі відпрацьовані цивілізацією системи, що забезпечують народження людини, її навчання, виховання і всебічний розвиток. Людина повинна отримувати все необхідне для свого повноцінного розумового, духовного, етичного і фізичного розвитку, для розвитку своїх здібностей і талантів. Суспільство розвинених, талановитих, вільних і гідних особистостей — чи може виникнути проблема, яку воно не змогло б вирішити? У такому суспільстві люди не ламали б голови, як їм вийти з кризи. Вони її просто не допустили б.
Побудова такого суспільства, становлення таких людей і потрібно взяти як пріоритетне, стратегічне завдання держави. Звісно, буде непросто, звісно, передбачається величезна робота. Але можна сміливо стверджувати, що жодна інша ідея не зможе знайти відгуку в серцях неодноразово обдурених та принижених державою людей.
Із усього сказаного виходить, що точкою відліку стану держави є її ГРОМАДЯНИН. Погано людині — погано державі, добре людині — добре державі. Не можна побудувати сильну державу руками нещасних і знедолених громадян. І доти, доки наші вожді, як і прості люди, не зрозуміють цю істину, про які-небудь серйозні покращання ситуації в Україні можна навіть не мріяти. А першим етапом, програмою-мінімумом цього великого шляху повинна стати економічна свобода, про яку говорилося вище.
Може виникнути запитання про те, що орієнтування на соціальну сферу передбачає відволікання коштів від виробництва, де їх і так не вистачає. Але, по-перше, всі перетворення необхідно робити поступово, не ламаючи та калічачи, а вдосконалюючи та перенацілюючи.
По-друге, фінансування науки, освіти, медицини, культури і спорту за залишковим принципом (а зараз правильніше було б сказати — ніяк) — це велика помилка. Наприклад, ті ж «західники» підрахували, що державі вкладення у початкову школу приносять 40% прибутку, у середню — 110%, у вищу — 340%. (Звісно, не через місяць, а у перспективі.) Тому ті нікчемні 0,3% ВВП, які виділяються у нас сьогодні на науку, — це осиковий кілок у науку країни, а отже, у її технічне майбутнє. Якщо не захочеш годувати свої науку, освіту, медицину, культуру, то доведеться годувати чужі, це ж, здається, зрозуміло.
По-третє, переходячи до філософської площини запитання, не можна не зазначити, що відділяти в людині матеріальне від духовного не можна. Бо як все, що стосується матеріального (біологія), життєво важливе для людини, так і все, що стосується її духу, так само важливо для неї. «Матеріальна» і «нематеріальна» сфери так тісно пов’язані між собою, що розділяти їх на державному рівні неприпустимо. І з’ясовувати, яка з них є важливішою, щонайменше недалекоглядно, а щонайбільше — безглуздо і навіть небезпечно. Це однаково, що з’ясовувати, яке колесо велосипеда важливіше — переднє чи заднє.
А висновок з усього сказаного напрошується сам собою. Тільки свій народ може вивести Україну з кризи на цивілізований шлях розвитку, тільки своєю працею, своїм розумом, своїми руками, своїм духом і совістю. Якщо матиме відповідні умови для цього.
Іншого не дано.
Іншого не буде.
Іншого можна не шукати.
