У червні минуло 70 років від переселення українців із Польщі, а точніше — із Надсяння, й варто було відзначити цю трагічну подію масових депортацій українського населення зі своїх рідних земель.
У вересні 1944 року між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення було підписано угоду про переселення українців із Польщі в Україну, а поляків — із України в Польщу. Внаслідок цих трагічних подій було знищено кілька тисяч українців, а близько 500 тисяч позбулися своїх домівок.
...Усі наші села, в яких жили українці, мусили виїхати з Польщі, а в нашім селі Бонарівка були всі українці. І всі організовано фірами виїхали на станцію Коросно. Там чекали два тижні на вагони. Ночували хто де міг — чи на фірі, чи під нею, всіх однаково поливав весняний дощ, і гріло сонце. Нарешті подали вагони, і знову стали збиратися в дорогу. Вагони були дуже діряві, в один вагон пхали по дві-три сім’ї, а в інших вагонах, ще гірших, перевозили наших коней і корів. Все ревіло різними голосами, бо бракувало корму і води. Їхали цілий місяць, хоча відстань була всього 460 км.
А через 66 років я мав можливість поїхати в Польщу, в своє рідне село Бонарівку. Коли приїхав, то переконався, що все стоїть так, як ми лишили. Хата, стайня, тільки заросло трохи лісом. Але я добре пам’ятав своє подвір’я і бігав коло хати, сам не знав, куди скоріше заглянути, а поляки ходили за мною, лиш дивувалися — «Цо ся дзеє?». Коли я вже трошки заспокоївся, то крізь сльози пояснив їм, що я в цій хаті народився і жив 6 років. Але їм тяжко було доказати, тому що пройшло стільки років, ніхто не навідувався, а тут якийсь старенький дідусь бігає коло хати. Але все-таки я попросився зайти до хати і полька не заперечила. Коли зайшов, упізнав образи на стінах, які ми лишили після від’їзду. Тоді я вже не зміг стримати сліз і заплакав як мала дитина, бо ці образи були привезені дідом з Америки 1890 року. Тоді в селі я був проїздом і зовсім мало часу провів дома.
Після цієї зустрічі мене ще більше тягнуло додому. Тільки одна думка була в голові — треба їхати знову. І через два роки з допомогою дітей мені зробили візу. Я зібрав майже всю родину і поїхав. Дітям також було цікаво знати, де я народився. Полька тепер уже гарно привітала нас, запросила на гарбату, але мені хотілося більше пройтися селом. Наше село було невелике, всього 220 хат, а тепер тут 50 будинків, правда, всі двоповерхові, сучасні, акуратні. Подекуди стоять ще наші хати, але вже прогнилі, перекошені, і ніхто до них не дивиться. А в моїй хаті ще живуть поляки, хоч на подвір’ї стоїть двоповерхова хата. Я запитав, чому не живуть у новій, а жінка відповіла, що тут зимою тепло, зручно, і дітям воля. Мені було приємно, що хата ще стоїть і нею користуються, тим більше, що в хаті четверо діточок. А найбільше мене потішило, що ґазда має гарну господарку, має пасіку велику, став повний риби, сад гарний, і купа техніки всякої.
А на третій день нам дуже хотілося бути в церкві. На службі Божій нам дуже сподобалося, бо всі сиділи і співали. Після служби ксьондз дуже гарно говорив з батьками про виховання дітей, а потім з дітьми була цікава бесіда (а їх у церкві було дуже багато). А на кінець я не вірив своїм вухам, ксьондз повідомив своїх парафіян, що в нас є гості з України, які тут народилися, і побажав нам гарно відпочити. Після служби підійшов до нас, і ми довго говорили на різні теми. Для себе я зробив висновок, що поляки зовсім іншої думки про нас, ніж 1945 року. І дякувати Богу, що ми зрозуміли, хто винний за наші страждання, а найголовніше, що ми пробачили одні одному і маємо гарні відносини.
