На жаль, нашу правоохоронну систему можна віднести не тільки до важливого інструмента захисту прав людини, а й до числа найбільших їх порушників. Судова система, безумовно, змінюється, але ці зміни відбуваються надзвичайно повільно, і ми можемо скільки завгодно обговорювати ситуації, коли судді приймають рішення не самостійно, керуючись винятково законом і своїм внутрішнім переконанням, коли на прийняття рішень впливають чиновники, гроші і т.ін. Значною мірою наші суди поки що сприймаються громадянами як частина карально-репресивної системи держави, а не як орган, покликаний вирішувати конфлікти, що виникають у суспільстві.
Адвокатура, на мій погляд, на жаль, сьогодні переживає далеко не найкращі часи і не повною мірою виконує функції, відведені їй у суспільстві. Хоч саме цей інститут і є, на мій погляд, ключовим для відстоювання прав людини. Найбільшим попитом сьогодні користуються адвокати з числа колишніх службовців правоохоронних органів, які за добрі гонорари, використовуючи свої попередні зв’язки, здатні змінити ситуацію на користь свого клієнта, не вдаючись при цьому до особливих прийомів професійної майстерності. Ця ганебна практика становить, на мій погляд, величезну загрозу для ефективності захисту прав людини в Україні. Парламентський контроль у суспільстві цілком необхідний і реально здатний забезпечити захист прав людини у величезній кількості випадків. Ключовою фігурою в цій діяльності є, безумовно, Уповноважений з прав людини. Крім того, кожен член парламенту виконує цю соціальну функцію стосовно, насамперед, своїх виборців.
Громадські організації із захисту прав людини — це реакція самого суспільства на порушення прав людини. При тому, що їхня ефективність може бути не завжди достатньою, я все ж таки вважаю, що за останні роки вони пройшли великий розвиток. Уже існують в Україні неурядові організації з прав людини, які працюють на дуже хорошому рівні, мають всі необхідні умови і здатні виконувати значні соціальні функції. При цьому вони існують на свій страх і ризик, самі шукають кошти на свою роботу і тому не повинні розглядатися як якась загроза ні суспільством, ні державою. Хоч чинне законодавство про об’єднання громадян не відводить їм ніякого місця (передбачено, що вони мають займатися виключно захистом прав своїх членів).
І, нарешті, засоби масової інформації, які також грають, на мій погляд, схожу з громадськими правозахисними організаціями роль у захисті прав людини. Це свого роду сторожовий пес демократії, який починає гавкати при виникненні будь- яких загроз для демократії і прав людини. І дуже важливо, чи здатні вони своїм «гавкотом» розбудити суспільство, яке спить і нічого не підозрює.
