Зокрема, одним із найближчих — Лук’янівським цвинтарем?
Як визнає на своєму сайті один із відомих дослідників репресій 20 — 30-х років минулого століття Сергій Білокінь, «на жаль, систематичних розкопок і справжнього перепохованя па Лук’янівському кладовищі не було». Крім кількох посилань (на цьому сайті) на двосторінкові тези доповідей Л.М. Проценко 1998 р. та Л.Г. Стеннік 2002 р. знаходимо лише коротку інформацію: «Розкопки на Лукьяновском кладбище» у газеті «Вечерние огни», №13, с.2, датовану 24.09.1919(!) року. (Ці розкопки почались відразу після того, як армія Денікіна захопила Київ 31 серпня 1919 р. Вони, вочевидь, мали на меті визначити масштаби репресій більшовиків, що хазяйнували у місті понад півроку. Повному з’ясуванню цього питання завадило те, що Червона армія 16 грудня того ж року знову захопила Київ...)
Єдине, що було зроблено за останній час, — це «польові дослідження місця масових поховань жертв політичних репресій на території Державного історико-меморіального Лук’янівського заповідника у м. Києві», які провело у травні-червні 2006 р. Спеціалізоване державне підприємство «Меморіали України». Як видно зі звіту, справжніх розкопок не було, асфальт на доріжках (найбільш вірогідних місцях закопування жертв) не піднімали, було лише механічне зондування між могилами, яке начебто достовірно не підтвердило наявність масових «поховань» (беру це слово у лапки, тому що, як справедливо наголошує С. Білокінь, жертви не «поховані», вони «віддані землі», закопані без чину самого похорону. Про них не можна сказати — упокоїлися). Крім того, слід звернути увагу на таку обставину: Лук’янівське кладовище — це майже правильний прямокутний трикутник, катетами якого є вулиці Дорогожицька та Оранжерейна. Гостру «верхівку» цього трикутника, що на старих планах сягала вул. Дегтярівської, після війни було «відрізано». На місці цього найвіддаленішого від входу невеликого відрізаного кутка кладовища (а саме цей куток — найближчий до Лук’янівської в’язниці і найбільш «зручний» для катів) було зведено шестиповерховий будинок якоїсь державної організації (тепер там купа різноманітних офісів) з відповідним господарським двором, гаражами тощо. Чи доходили туди дослідники у 2006 році?
«Нульові» наслідки «польових досліджень» зовсім непереконливі, вони незрозумілі та не відповідають численним свідченням сучасників тих подій. Зокрема, Київський міський голова в період німецької окупації Леонід Форостівський у своїй книжці «Київ під ворожими окупація ми» пише: «Де ж ЧК-ГПУ-НКВД заховувало ці невинні жертви в Києві? Аж до переїзду столиці з м. Харкова до м. Києва ( 1934 р.) усіх розстріляних закопували, переважно, на Лук’янівському кладовищі: головна й бічні алеї й усі дороги на цьому кладовищі — це великі братські могили замордованих. Місця поховання старанно вирівняні, земля добре утоптана; цілі поляни — також місця масових братських могил. Їх також добре вирівняно, заорано, та на цих полянах посіяно було траву. На цьому кладовищі лежить замордованих не менше 25 — 30 тисяч українців. Адміністрація й технічний персонал кладовища були старанно підібрані НКВД та були його агентурою. Вони повинні були як зі свого службового обов’язку, так і зі страху, мовчати про все, що знали й бачили. Один із робітників цього кладовища, що зберігся, дуже й дуже неохоче, оглядаючись на всі боки, щоб не було зайвих свідків, розказував таке: «Надвечір ми одержували від НКВД розпорядження викопати могилу. Точно зазначалося місце. Спочатку це були дороги на кладовищі, опісля окремі поляни. Могилу ми викопували «ударними» методами й до півночі вона була готова. Після цього ми залишати кладовище. Опівночі НКВД привозило замордованих й закопувало їх власним апаратом. Похованих адміністрація кладовища не реєструвала, отже, тільки НКВД знало, скільки жертв лежить там. Коли ми на другий день приходили на місце поховання, то воно було так майстерно замасковане, що й нам трудно було встановити, де саме відбулося таке поховання».
Але на Лук’янівському кладовищі кати продовжували закопувати свої жертви й після 1934 року. Сергій Білокінь пише: «Як відомо, до Биківні, себто щонайпізніше до весни 1937 р. людей закопували на Лук’янівському цвинтарі, поки він не переповнився. У Биківнянському лісі земельну ділянку «для спецпотреб НКВД УРСР «було відведено і відмежовано 1937 року».
Проте й це твердження щодо терміну останніх «поховань» жертв репресій на Лук’янівському кладовищі не видасться достатньо обгрунтованим. Дійсно, як визначає Олег Бажан: «адміністрацію і технічний персонал Лук’янівського кладовища, який брав участь у нічних «похованнях», згодом було теж знищено. Це сталося у травні 1938 р., відразу після того, як спецслужбами було віднайдено і успішно «введено в експлуатацію» новий могильник для «ворогів народу» (підкреслено мною. — К.Л.)
Тобто найбільш вірогідним терміном припинення таких «поховань» є, на мою думку, квітень 1938 р. Проте ця версія потребує підтвердження з боку фахівців-істориків, археографів, для яких узагалі існує широкий фронт спеціальних досліджень у цьому напрямі, бо досі немає жодних відкритих документів, жодних прізвищ жертв червоного терору, закопаних у лук’янівську землю (а для Сандармоху є...). І це зараз, коли стали більш доступними архіви (виходить навіть журнал «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ»), коли широкому загалу стають відомі «совершенно секретные еженедельные сводки секретного отдела ГПУ УССР», зокрема, з боротьби з Українською автокефальною православною церквою та її першим Митрополитом Василем Липківським...
Виходячи з наведених міркувань щодо термінів «спецвикористання» Лук’янівського кладовища, можна припустити, що розстріляного 27 листопада 1937 року у Лук’янівській тюрмі Василя Липківського відвезли разом з іншими жертвами саме на це кладовище. Тому Хрест, встановлений 1999 року на «визначеній символічній могилі видатного церковного діяча Василя Липківського» на центральній алеї саме Лук’янівського цвинтаря, є доречним і гідним вшануванням пам’яті Першого предстоятеля УАПЦ, митрополита Київського і всієї України-Руси... Благовісника і Мученика за Церкву Христову, за свій народ». (У виданому до 1З5-річчя заснування Лук’янівського кладовища буклеті зазначається, що вірогідним є «поховання» на Лук’янівському кладовищі видатного художника Михайла Бойчука. То, може, поруч з ним лежить і розстріляний разом з ним 13 липня 1937 року його учень Іван Липківський — син Митрополита Василя Липківського?)
Є на Лук’янівському кладовищі ще один хрест, пов’язаний з репресіями 1937 р. Його встановили неподалік від церкви св. Катерини на надгробку з написом: «Архідиякон Онуфрій закатований у Лук’янівській тюрмі 1937 року». Я не знаю історії цієї могили, проте видається дивною можливість виокремити одне тіло з привезених вантажівками десятків (сотень) жертв.
От і все, що маємо при визнаних усіма масштабах репресій й розстрілів та «поховань» на Лук’янівському кладовищі...
Не так давно тут було зроблено шляхетну справу — серед дбайливо доглянутих ялинок центральної алеї (взагалі, до персоналу Лук’янівського заповідника нічого, крім вдячності, бути не може) встановлено Хреста в пам’ять жертв страшного Голодомору, що знайшли свій кінець і закопані по всіх куточках знекровленої тоді України.
Та немає на Лук’янівському кладовищі пам’ятника десяткам тисяч українців, закатованих та закопаних саме у лук’янівську землю. Немає, але мусить обов’язково з’явитися. Це потребує зацікавленості й копіткої роботи як дослідників, так і громадськості. А ще й уваги ЗМІ до такого близького «сандормоху». Але й першого, й другого — бракує.
