Останньою крапкою в рішенні вирушити в давно омріяні мандри до Новгорода-Сіверського виявилися слова Мішеля Терещенка з його нової книжки «У пошуках скарбів сім’ї Терещенків», яка влітку була представлена в Національному музеї Тараса Шевченка. Прямий нащадок славетного роду, який уже десять років працює в аграрному секторі України та продовжує втілювати в життя сімейний девіз «Прагнення до суспільної користі», пише: «Уже більше тисячі років, з часів навали гунів і татар, як це ще можна побачити нині в Новгороді-Сіверському або Путивлі, неподалік від полів, які я обробляю, лінії укріплень на сході цивілізованої Європи зливаються зі східним кордоном України».
Новгород-Сіверський — місто-музей, яке притягує до себе не тільки історичними пам’ятками, а й дивовижними краєвидами з Деснянських круч. Уперше місто згадується в «Повчанні дітям» Володимира Мономаха у зв’язку з перемогою князя над половцями, а найвищий розквіт його відбувся у ХII столітті, коли було створено однойменне князівство.
Династія черніговсько-сіверських князів Ольговичей у світовій історії має міцні корені, адже навіть перша літописна згадка про Москву пов’язана з іменем князя Святослава Ольговича. 1147 р. до нього пише Юрій Долгорукий: «Приди ко мне, брате, в Москов». А син Святослава Ольговича Ігор Святославович, князь Новгород-Сіверський, 1185 р. здійснив похід проти половців. Хоч і був поранений та взятий у полон, утік і повернувся у своє князівство. Це про нього, мужнього воїна, найвідоміша пам’ятка давноруської літератури «Слово о полку Ігоревім», а нині створено музей-заповідник. Музей багатющий: у фондах 48 тисяч одиниць зберігання, міститься він у покоях настоятеля Спасо-Преображенського чоловічого монастиря.
Величний архітектурний комплекс історико-культурного музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім» містить Спасо-Преображенський собор, який постав у XVIII столітті поблизу фундаментів, що залишилися після закладеного Мстиславом Володимировичем Тьмутараканським 1030 р. Спаського собору, а також дзвіницю, монастирські мури та вежі, покої настоятеля, Палатний корпус із трапезною та Петропавлівською церквою, Бурсу, чернечі келії, підвалини Княжого терему, захищені скляним накриттям. Саме звідти князь Ігор вирушив у похід на половців.
Інші знані в Україні персони, які пов’язані з монастирем: Лазар Баранович, архієпископ, котрий відкрив першу стаціонарну друкарню на Лівобережній Україні та Слов’яно-греко-латинську школу для навчання духовенства, у подальшому був ректором Киево-Могилянської академії; Димитрій Ростовський (Туптало Данило Савич) — архімандрит монастиря, котрий саме тут написав третю частину книги «Житія святих» («Четьї Мінеї»).
Біля північної вежі з’являється дивне відчуття перебування поза часом у зачарованому просторі стародавнього монастиря, який захищав землі від нападників, відкриваючи далечінь до самого кордону з Росією. У монастирі є також безпечний підземний хід — туди можна потрапити через будинок над льохами, де температура тримається 12 градусів за будь-якої погоди.
Новгород-Сіверська чоловіча гімназія, збудована у XVIII столітті, тривалий час була центром культури та освіти не тільки Чернігівщини, а й Полтавської, Курської, Смоленської, Могилівської та Орловської губерній, і прославилася своїми випускниками. Чого варті імена Пантелеймона Куліша, педагога Костянтина Ушинського, культурного діяча Михайла Чалого, першого біографа Тараса Шевченка, з яким вони мріяли про недільні школи для неписьменних, археолога Дмитра Самоквасова, революціонера-народовольця Миколи Кібальчича, який у в’язниці розробив проект першого у світі літального реактивного апарата (ракети), Іллі Буяльського, анатома й відомого хірурга, лекції з пластичної анатомії котрого з Академії мистецтв у Петербурзі відвідував Тарас Шевченко, а також першого ректора Київського університету св. Володимира Михайла Максимовича.
Затишний та переважно одноповерховий Новгород-Сіверський, розташований на мальовничих пагорбах, з його дерев’яним мереживом — різьбленими ставнями, карнизами, дерев’яними портиками, що винесені на тротуар (для захисту від дощу перехожих), Замковою горою, Тріумфальною аркою (а чи багато столиць можуть похвалитися такою спорудою?), Торговими рядами — залишають чудові враження душевного спокою, любові до рідної землі. Головне — захоплюють уяву і не залишають байдужими!
Ночівля після такого насиченого дня, суботи (під вечір ми ще встигли оглянути біля села Путивськ за п’ять кілометрів від міста ще одну цікавинку — крейдяний кар’єр, найбагатше родовище крейди України), на березі Десни в наметі поновила сили та мандрівні настрої.
Наступного дня, приготувавши на вогнищі сніданок і скупавшись у річці, ми рушили до Глухова, який був деякий час гетьманською столицею. Відвідали Трьоханастасіївську церкву (до речі, одна з Анастасій, котрій присвячено цей фантастичний з архітектурного погляду й оздоблення храм, була дружиною гетьмана Скоропадського), старовинну Миколаївську церкву, піднялися на водогінну башту ХІХ століття, з якої Глухів видно як на долоні, прогулялися старовинним середмістям, побули біля першого кам’яного будинку Терещенків на вулиці Терещенків, де Мішель разом з працівниками Інституту луб’яних культур відроджує таке традиційне для України і таке потрібне для її господарства льонарство.
На годиннику — близько полудня, неділя, попереду Батурин.
Єдина споруда, яка вціліла після навали Меньшикова, — будиночок Кочубея. Поруч — садочок, де зустрічалися закохані Мотронька Кочубеївна та гетьман Іван Мазепа. Фортеця над річкою Сейм — оборонні мури, що витримували облоги та відбивали завойовників, але не встояли від підступного зрадника. Російські вояки, наче злодії, підкравшись уночі до фортеці, винищили все населення містечка.
Останній подарунок у цій подорожі — величний палац Кирила Розумовського. Ми були останніми відвідувачами, але для п’ятьох був організований чудовий екскурсійний супровід. Скупавшись на дорогу в запашних водах мого улюбленого з дитинства Сейму, вже за три години ми були в Києві.
На спідометрі — 760 км, позаду — два вихідних, а в пам’яті залишилися чудові спогади й бажання частіше подорожувати своєю країною.
Особлива вдячність Олені Петрівні Радченко, співробітниці музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім» за високий професіоналізм і небайдужість.
