У «Дні» від 10 січня цього року ми почали обговорювати психологічний та культурний феномен Вєрки Сердючки — образу «всенародної» провідниці, створеного Андрієм Данилком. І запропонували приєднатися до дискусії нашим читачам. Сьогодні ми публікуємо перший із безлічі відгуків, що надійшли до редакції.
Відзначаючи багатомірність і об’ємність популярного персонажа, створеного талановитим артистом Андрієм Данилком, Дмитро Кисельов у «Днi» та в авторській програмі «Докладно з Дмитром Кисельовим» (телеканал ICTV, 18 січня ц.р.) прогнозує появу незабаром дисертацій на тему «Феномен Вєрки Сердючки та українсько-російські відносини». Перший і найважливіший розділ будь-якої дисертаційної роботи — огляд літератури. У перший тиждень після Нового року про тріумфаторку новорічних телевізійних вистав сказано так багато, що майбутньому дисертанту необхідно приступати до роботи вже зараз. Передусім він повинен відзначити, що А. Данилко підкорив не лише російську публіку, але й самих акул-ділків російського теле-шоу бізнесу, а також — московську критику. Мастита телеоглядачка Ірина Петровська («Известия») зазначає, що «в новорічну ніч посланниця братської України Вєрка Сердючка в різному вигляді пролетіла голубом миру по більшості російських телеканалів». Оскільки ж, за визнанням все тієї ж Петровської, Кіркоров з Басковим були відсутні на екранах росіян, робимо висновок: обійшов наш Андрій їхніх Філю з Ніколашою. Диво, та й годі! Статтею «А я не знаю, чому, але ти мені подобаєшся» Юрій Богомолов, колега Петровської по «Известиях», заявляє про кардинальну зміну своєї позиції щодо російсько-українського питання. І причиною тому — Вєрка Сердючка. Два роки тому Богомолов був українофобом — зустрівши 2002 рік, він написав: «Перед тим, як лягти спати, я подивився мюзикл «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», знятий київськими майстрами кіно за участю російських майстрів. Це окреме естетичне враження. Актори вміють витріщати очі, а оператор — ширококутним об’єктивом — деформувати обличчя на крупному плані. І все. …З чим це можна було б порівняти? З того, що знято у світовому кінематографі, ні з чим. Хіба тільки з тим, що колись буде знято». А 10 січня 2004 року засліплений любов’ю до Вєрки «известинец» жодним злим словом не згадав наші убогі — порівняно з «Вечорами» — мюзикли, де якщо хто й вражав, то лише персонажі Андрія Данилка: «Ця поп-зірка стала лідером істинно народного хіт-параду. А це вже не лише фантом, але й феномен». Щодо причин феноменального успіху досліджуваного феномена, автори розходяться. Одні (Богомолов, Тримбач) вбачають у Вєрці блискучу пародію на публіку взагалі. Інші (Медведєв, Кисельов) відзначають суто національний підтекст успіху Сердючки у росіян. Єдино вірна методологія наукового пізнання полягає в русі по діалектичній, закрученій ще Гегелем, спіралі: теза — антитеза — синтез. Теза «росіяни вбачають у Сердючці себе (тобто публіку)» і антитеза «росіяни вбачають у Сердючці чуже (хохлушку-Україну)» синтезується таким чином: «Росіяни не відриваючись дивляться на Сердючку тому, що хочуть бачити в ній своє — глибинне, давнє, споконвічне». Росіяни хочуть бути хохлами, вони сумують за Малоросією, як греки Олександрії сумували за Елладою, а римляни Імперії — за республіканським Римом. Якщо хтось вважає, що узагальнювати таким чином думку одного окремо взятого росіянина некоректно, нехай почитають М. Лосського. «Для багатьох росіян Малоросія — найпоетичніша і найпривабливіша частина Росії. Подобаються білі хатини серед зеленого листя дерев та квітів, подобаються пісні, пройняті глибоким почуттям, привертає до себе дотепність, веселість та добродушність населення» (про дотепність, веселість та добродушність прямо як із Сердючки писано!) Сумують, сумують росіяни за Малоросією… І дякувати Вєрці Сердючці за те, що вона тунелює цю тугу в здоровий, нехай навіть часом зневажливий сміх, а не як деякі — в тугу за імперією.
