«У ніч на 2 липня 2010 року правляча коаліція здійснила нахабну фальсифікацію голосування в парламенті. Без будь-якої гласності, при припиненій трансляції телеканалу «Рада», опівночі не більше ніж 50 «кнопкодавами» з коаліції був ухвалений закон про засади внутрішньої і зовнішньої політики».
Запам’яталася коротенька розмова двох народних депутатів. Відбулася вона вранці, біля столу реєстрації та, запам’яталося, російською. Тож подаю в перекладі.
— Ну, як протягнем? — запитав один.
— Зобов’язані! Відступати нікуди, — впевненим голосом відповів інший.
Обоє були з однієї фракції, так що зміст цих коротких фраз і значення слів не треба було їм розшифровувати. Та й для тих, хто був поруч, теж усе було зрозумілим. Не вперше.
Отже, кого ж намагалися в сесійній залі «протягнути» народні депутати? Хоч як це дивно, але... закони. Останнім часом їх не стільки приймають, скільки «протягують». Раніше в такий спосіб «протягувалися» масово поправки, зміни до законів, вигідні тому чи іншому бізнесмену-депутату, а тепер — навіть кодекси. Причому робиться це без особливих зусиль, часто без передбачених процедурою обговорень, узгоджень, висновків і навіть без внесення поправок не тільки у відповідних комітетах, а й у сесійній залі. У такий самий спосіб «протягуються» всі документи, що потрапляють нині до парламенту. Причому часто-густо це «протягування» обходиться замовникам і самим протягувальникам недешево.
І такий самий метод ухвалення державних актів не лише у Верховній Раді. Не виняток і Кабінет Міністрів, який по суті, став філією коаліції в парламенті, а точніше однієї фракції. Відмінність лише в тому, що в уряді немає опозиції. Там повний «одобрямс». Але що з того, що в парламенті вона є. Яка користь від опозиції, що, крім можливості інколи заблокувати трибуну й висловити свій гнів та обурення на якомусь телеканалі, інших способів на практиці не має. Навіть поправки до закону з одного речення чи двох-трьох слів опозиціонери неспроможні внести. Де-юре можуть, але де-факто коаліція не приймає їх. І це в найвищому законодавчому органі. Щось на зразок політичного терору, якому поклали початок бійки з викручуванням рук одні одним. Отже, там його коріння. Недаремно в народі цей феномен «бурхливої» парламентської діяльності пояснюють відомим народним прислів’ям: «Ворон ворону ока не виклює».
Тому дивує, що самі нинішні опозиціонери публічно обурюються зі свого майже безвихідного становища і забувають при цьому, що серед нинішніх протягувальників (кнопкодавів) дедалі більше стає їхніх колишніх друзів, колег, соратників по партії, по блоку, по фракції тощо. Невже за п’ять чи десять років знайомства та спільної політичної роботи так і не розібралися, «хто є хто»? І тепер радіють із того, що партія «очищається» від політичних зрадників. І не задумуються над тим, що надто дорого коштує народові їхня політична сліпота, чи запізніле прозріння, чи навіть каяття. Хоч на останнє лише дехто з політиків спромігся. Решта вважають себе святими й непогрішними. Але ж статус недоторканності таких моральних індульгенцій не дає.
Не треба кривити душею — партійна «сорочка» вам ніколи не була близька до власного тіла. Навіть і вишиванка. А про душу й мови уже не може бути. Це стосується всіх без винятку. За роки незалежності багато хто на політичному ринку умудрився продатися по чотири-п’ять разів, давно ставши в суспільстві політичним секонд-хендом. Шкода, що бірки з написом «був у вжитку» не можна чіпляти до такого товару. Хоча б для морального задоволення.
Щоправда, в нинішній кадровій політиці чим більше різних «бірок» має претендент, тим він найбільше підходить і для депутатства, і на державну посаду. Тут діє обмін: гроші — посада, і навпаки. І ніхто, крім нас із вами, тобто платників податків, не платить за такі оборудки із власної кишені. Особистий ризик чиновників-посадовців майже нульовий. Сьогодні підписав указ, розпорядження чи постанову, а через тиждень чи місяць-два відмінив. Усе в межах закону. Це на підприємстві погано виточена деталь чи недбало сконструйований механізм вважаються браком, а в кадровій політиці — ротацією.
А те, що один такий протягнутий «ротаційний» кадр у крісло голови державного комітету, міністра, чи віце-прем’єра за цей місяць-два чи півроку не тільки галузі та людям, які в ній працюють і до якої він випадково потрапив, а й країні завдасть величезних фінансових, матеріальних, соціальних, духовних, моральних збитків, тимчасових володарів головних гербових печаток хвилює найменше. Бо в цій «стабільній» політиці є два найголовніших надзавдання. По-перше, не розібратися в тому, що відбувається по горизонталі від Карпат до Дону, а вибудувати таку вертикаль влади, якій могли б позаздрити всі диктаторські режими. По-друге, за свою каденцію встигнути проротаціювати побільше своїх. А декого й по кілька разів. Благо що зараз усі державні посади одного кольору. Не подумайте, що державного — партійного.
Щоправда, інколи трапляються винятки, і доводиться, стиснувши зуби, миритися з двома-трьома відтінками, що їх намагаються домалювати коаліціянти до біло-синіх кольорів. Однак на їхньому тлі інші — ледь помітні, можна сказати, якісь розпливчаті.
Є ще одна категорія «чужих». У будь-якому разі — не своїх. Це обранці, що блукають собі дуетами чи квартетами, і слово «народний» їм пасує, вибачте, як корові сідло. Це вони зі жмаканими в кишенях партійними квитками колишніх партій теж ходять колами навколо президентсько-урядового корита. Винюхують, придивляються, прислуховуються. Втім, на відстані, бо близько не підпускають. Не довіряють. Одні з них теж хочуть, аби їх хоч на який-небудь державний щабель витягнули. А решта — перетворилися щось на зразок сторожових псів власних бізнесів, яким як повітря потрібна лояльність влади, гарантія, так би мовити, охоронна грамота про недоторканність їхніх комерційних структур.
Це ми з вами думаємо про честь, совість та інші моральні чесноти. А якщо їх фізіологічно немає в людини, вони не передалися на генному рівні й останні 70—80 років взагалі не культивувалися в сім’ї, в родині? Де їх узяти? Тим більше, що це — не товарні й не грошові знаки. Це духовний капітал, який або є, або його немає.
Психологи стверджують, що для моральних і духовних калік немає ліків для зцілення чи оздоровлення. Тому важливо розпізнати це каліцтво якомога скоріше. На жаль, по-справжньому державної, прагматичної, а не корпоративної, а тим більше не корупційної кадрової діагностики в країні просто немає. Причому таке враження, що вищі посадові особи найбільше хворіють на дальтонізм. А якщо й розрізняють кольори, то знову ж таки — лише партійні. А стосовно ж рентгену на профпридатність чиновників найвищого рангу, то він на рівні «свій» — «чужий».
Не випадково головною кузнею урядових кадрів уже багато років є Верховна Рада. Складається враження, що кожен народний депутат відтоді, як тільки отримує мандат, уже готовий щонайменше на посаду міністра, причому будь-якої галузі. Так повелося ще з початку 90-х років. Із цього приводу пригадуються чотири сатиричних рядки:
Нема сенсу керувати
Відсталим колгоспом —
Піду краще в депутати,
Там є шлях для росту.
Точніше кажучи, найголовніше — потрапити в номенклатурну макітру. І для початку немає значення, вареником якої величини. Важливо вивалятися в державній сметані. А потім, навіть якщо й випадеш із неї, то не варто особливо хвилюватися — по нюху, по смаку, по кольору свої знайдуть і в керівну макітру «протягнуть». Для нашого з вами «блага».
