Як відомо, зі звернення до Духа Святого ми кожен день починаємо своє існування і життя. І той, хто усвідомлює зміст цієї молитви, ніколи не поставить питання культури у другорядну площину.
Проблема культури взаємовідносин постала у всіх сферах життя: домашньо-побутовій — між чоловіком і жінкою та дітьми і батьками; в медицині — між лікарями та хворими; в освіті — між педагогами й учнями та їх батьками, студентами; у промисловості на підприємствах і в бізнесових структурах — між адміністрацією і найманими робітниками; — в політиці — між «слугами народу» і самим народом, тобто між нами, людьми, громадянами України — Батьківщини, де ми всі постаємо майже у всіх іпостасях перелічених сфер.
Написати цей лист мене змусила улюблена радіопередача «Київський меридіан» з Оксаною Бойко та її гостями. Передача, в якій «б’ють у набат дзвони», достукуються до розуму, сердець, відповідальності громади Києва.
Наразі гостем був директор музею «Київська фортеця» В’ячеслав Кулінич. В програмі мова йшла про знаменитий музейний комплекс «Київська фортеця», який Президент України В. А. Ющенко своїм указом затвердив як національний, а значить, недоторканний. Про багато вже писалося в «Газете по-киевски», в «Українській столиці» (до її скорочення і переформатування), «Дні», про зазіхання на землю і «над» і «під». Наш всепереможний «український живчик» — Михайло Поплавський, між іншим, має дозвіл на будівництво чергового «доходного» дому на місці архітектурної пам’ятки ХIХ ст. часів Кримської війни. Скорочуючи бібліотечну справу в Україні, з якої починався і славився Інститут культури, наш на всі часи «молодий орел», натомість, видає «на-гора» перукарів і масовку для шоу-бізнесу в такій кількості і такого ґатунку, що ніяка реформа в комунальній сфері не потрібна.
Я розумію, що за його іменем стоять більш впливові особи і, мабуть, чергова будівля-висотка спорудиться під гаслом: «Побудуємо до 2012!», а згодом зірковий готель чи щось подібне буде приносити своїм господарям досить пристойні кошти. Але архітектурної пам’ятки ХIХ ст. не буде, хоча вона необхідна для формування культури не тільки наших нащадків, а й самого Поплавського і іже з ним. Я також розумію, що наявність на тому місці Печерського острогу в ХIХ ст. також могла не сподобатись нашим можновладцям, бо від «суми і тюрми» вони не застраховані і тому вирішили позбутися хоча б останньої (щоб не бентежила душу хоча б в пам’яті), але залишився ще Шекспір з його незабутнім «Королем Ліром», якого не знищиш ні в якому разі, навiть якщо б позакривали всі бібліотеки в Україні! Бо є не тільки спадкоємці його титулу з такими ж наслідками по життю, але й мільйони рoзтиражованих текстів і вистав.
В останні п’ять-сім років особливо очевидні заходи найвищих посадовців нашої держави, а разом з цим — адміністрації і депутатського корпусу столиці, спрямовані на знищення як національної культури, так і історичних пам’яток, які формують і виховують національно свідомих громадян України.
І нікому не спадає на думку, чому раптом почали пропадати історичної ваги цінні папери і документи з Львівських бібліотек (і не тільки), чому в музеї просто неба у Пирогові згоріли майже одна за одною чотири хати (з дорогоцінними скарбами), а тепер дехто зазіхає на два чи три гектари землі на території національного музейного комплексу для «чергових розважальних комплексів», готелю і ресторану?
Чому зазіхають на будівлю Бібліотеки архітектури і будівництва на Контрактовій площі з унікальними кресленнями, документами про історичну забудову Києва, її архівами?
Чому на телебаченні закрита передача «Київські мініатюри»? Чому закрито чи скорочені площі якнайменше десяти книжкових та нотних магазинів тільки на Хрещатику?
Чому тільки при першій каденції прем’єрства Януковича у 2004 р. закрили і виселили Музей історії м. Києва з Кловського палацу заради ущербного для нашої державності Верховного Суду?
Я вже не кажу про вкрай недостатній обсяг видань україномовної літератури, доступної для всіх верств населення, і про відсутність захисту і підтримки вчителів з української мови за рахунок підвищення заробітної плати тим, хто навчає дітей державної мови.
Терпимість і толерантність нашого українства, коли в Києві знаходили прихисток представники й осередки різних вірувань, аніскільки не повинні вводити в оману знахабнілих невігласів, які не можуть зрозуміти, якщо директор книгарні не називає ім’я депутата, який хоче виселити книгарню «Знання» з Хрещатика і купити «з потрохами» приміщення, це значить, що його інтелігентно попереджають про його помилку і делікатно вчать уму-розуму?!
Відповіддю на багато запитань може бути хоча б те, що віце-прем’єром з питань культури у п. Януковича ходить Д.Табачник, який починав збирати свою колекцію холодної зброї ще за часів правління Кучми, коли на кордоні до приходу Ю.Тимошенко вивозили все, що можна і не можна, і було чим добре поживитися. Так, він знається на питаннях культури, вчився добре, але, коли опинився в перших персонах, спаплюжив Римо-Католицький костьол св. Миколая, що на вул. Васильківській, впритул збудувавши «дохідний дім». Гадаєте, він стане більшою прикрасою міста, ніж будинок архітектора Городецького? Та ні, мета інша: будинок привабить грошових «босів» викласти більше грошей, щоб потім похвалитися: поряд з якою спорудою придбав собі квартирку! Радник прем’єра Української держави чи з розуму північних сусідів, чи зі свого власного, взагалі не визнає українську інтелігенцію як таку, тому і отримав достойну відповідь від І. Дзюби через газету «День».
Київ таки дає прихисток багатьом, але не вибачає невігластва, відвертого хамства і збагачення «на дурняк». А європейність проявляється не в тому, щоб запхнути магазини під землю та, вирубаючи зелені насадження, будувати «висотки» і руйнувати обличчя старовинного міста, сформованого століттями. Не в тому, щоб, не збудувавши доріг, заполонити місто АЗС і бруднити його вихлопними газами від машин, перенаситити громадян столиці безликим і агресивним шоу-бізнесом. Натомість необхідно забезпечити столицю і Україну розгалуженою туристичною мережею з професіональним обслуговуванням і кваліфікованими екскурсоводами (що вже розпочато і робиться); достатньою кількістю бібліотек, книгарень, нотних магазинів; музеями, культурно просвітницькими осередками — виставочними залами; кінотеатрами, в т.ч. літніми; парками культури і відпочинку з відповідними естрадами; театрами; кафе з доступними цінами; достатньою кількістю туалетів, щоб гостей столиці (і не тільки гостей, а й своїх рідненьких) не примушувати ставати брутальними перехожими.
На жаль, тільки національне радіо може доходити до найвіддаленіших куточків міст і сіл з багатьма змістовними і державозахисними передачами.
