Досить курйозні пасажі доводиться сьогодні спостерігати на політичній арені, викликані другим переможним пришестям Юлії Тимошенко в прем’єри. Якщо від президента США їй надійшло привітання, то від президента Росії надійшло критичне епістолярне послання до Ющенка про примарну русофобію в Україні. За Путіним виходить, русофобія — це коли вся російська естрада заповнила українське телебачення. Якщо русофобією називати те, що на площах міст і сіл України продовжують велично височіти реліктові кам’яні «боввани» російського передвісника тоталітаризму, то не буде алогiчним називати українофобією в Росії те, що в Москві на Красній площі немає пам’ятника передвісника української державності — Мазепи. Лукаві обвинувачення в русофобії — не що інше, як чергова дешева партія фальсифікату кремлівського «розливу», призначена для нерозбірливого споживача. За великим рахунком, в Україні, на жаль, поки ще російська мова переважає навіть у центральних газетах (виняток — «День»). І таке становище, як говорила Юлія Тимошенко, не допоможе виправити плач Ярославни. Тут потрібна неабияка політична воля, як еліти, так і всього демосу. Їм доведеться не покладаючи рук розбирати ті завали, що залишила після себе московська «опрiчнина», яка пронеслася над Україною чорною буреломною «хмарою». У нас немає неприязні до російського спорідненого народу, але є занепокоєння щодо великодержавного панського російського шовінізму. Ми не приймаємо ідеології тих, хто хотів би бачити майбутнє України не в сім’ї демократичних країн Європи та НАТО, а під «патронатом» Росії. Застрягла в зубах нав’язлива тема про пригнічення в Україні росіян, це фірмовий чекістський фінт з багатоплановою метою: відвернути увагу від пекучої теми геноциду українського народу; від теми присутності в Україні російського флоту на «правах» сильнішого, що нав’язав їй кабальні умови договору. Свого часу Бісмарк казав, що Росія раніше порушить договір, ніж висохне на ньому чорнило. Ілюстрацією цього сьогодні є порушення договору базування її флоту в Криму: захоплення маяків, несанкціоноване пересування військової техніки, вивішування державного прапора Росії. Усе це не може не спонукати Україну шукати адекватної противаги такому «позаштатному крену». Неможливо сьогодні протистояти швидкозмінним викликам часу в гордій самотності. Питання про НАТО зараз не стоїть у площині «вступати чи не вступати». Воно вже стукає в двері. Як відповісти на нього? Поданням заяви як перший крок до вступу до Альянсу чи проведенням референдуму, який педалюють московські емісари, щоб відкласти вступ до НАТО «до грецьких Календ? Якби капітан лайнера керував ним шляхом голосування серед пасажирів, то його причалом була б не гавань, а дно океану. Сьогодні Президентові, новому уряду й парламенту не упустити б ту головну нитку, потягши за яку, можна розплутати весь клубок нагальних проблем, що звалилися на Україну. У минулому вона була жертвою історії. Сьогодні є шанс стати її творцем.
P.S. «День» добрий тим, що в ньому можуть «сповідатися» як «магнати», так і пенсіонери, які перебиваються хлібом з молоком.
