Доброго дня, найщиріша газето «День»!
Хотілося б побачити свій твір у куточку вашої газети. Вдячна за увагу.
Умовним сигналом для друга, кума Івана, мав послужити телефонний дзвінок. Як тільки до Євдокії завітають гості з сусіднього села, так він, ніби ненароком, і з’явиться на порозі.
Євдокія завчасно спекла пирогів, наварила галушок, рибки насмажила, а нікого так і нема. Пождала ще трохи, а тоді отим хитрим дзвінком викликала Івана. А йому, дарма, що вже ноги не слухаються, аби зачепитися за педалі велосипеда — вже й тут. Із гостинцями, хоча й сам лишився у хаті. Однак хіба що вареників власноруч зліпити не може. З холодцем, самогоночкою через поріг. Зирк на взуття в коридорі. А гостей же немає! Не схотів і в хату заходити, сів у коридорі й ні з місця. Отак надурити! Кого? Його, першого байкаря, куди там в Дніпропетровській Магдалинівці. Сама Одеса реготала не раз від його вигадок і незчисленних жартів, коли навчався в університеті.
— Куме, та йди вже до хати!
Мовчить. Це ж так розтрощити його геніальний план несподіваної зустрічі з однокласниками!
— Куме, то давай у карти пограємо!
Таки знала, чим взяти! Засопів Іван, посунув у хату.
— І нам веселіше, і час сплине швидше, — старалася якось уладнати конфлікт Дуся. Чи — Євдокія Денисівна Найко. Дехто, буває, перепитує: «Мати селищного голови, Володимира Володимировича?». Бо частенько зустрічають їх або в центрі чи коло базару, і так вони щиро розмовляють. А то й на урочистостях в Будинку культури підхопиться мер з дружиною, посадять її коло себе. А вона ж — дядина, але рідна й найкраща, особливо, коли нікого з батьків уже нема.
Отож, незчулися, як і гості у двір заїхали. Теж із гостинцями. В селі з пустими руками не ходять. Олійка, мед. Своє, домашнє. Вона — це Галя Набивач, Дусина однокласниця. А на машині братик її. Самі лишилися на білому світі. Вибралися з села до Євдокії в гості за скільки років. Воно ж — постійно клопоти, хазяйство, болячки... Знаєте, як? Зайшли до хати у залу, та не хата — будинок! Це Дусин чоловік будував, царство йому небесне, відомою людиною в районі був! Побачили накритий стіл, враз зніяковіли: «Ми ж просто завітали...». Це так шанувати їх, простих селян-трударів!
А вже що насміялися того дня і за столом, і за картами — хіба від Івана відчепишся? Та приказок потішних його наслухалися! Де він їх бере? Так ладно складає, що вже й повіриш, як за вулицею в нього на молоденькій травичці мамонт пасеться! А в січні з молодої полуниці варення варить. І картоплю молоду у березні вибирає. І оком не моргне, коли ви спантеличено перепитаєте:
— Молоду картоплю у березні?!
— Еге ж! — так і зазирне синіми очима до вас та й бадьоро далі додасть, — і ніякий же колорадський жук о цій порі її не їсть!
— Ти ба...І правда! — чухають потилицю односельці.
Одна якось не втрималася:
— Мені хоча б кілька бараболь тої картопельки ...
Це вже щира правда.
Стали гості додому збиратися. Підніматися, а без ціпків не позводяться! Так, регочучи, з ціпками почали з хати вибиратися. Бо ж по сім десятків стукнуло! А далі знов за животи братися. Поки випхали Івана (тут вже Євдокія найсправніша) на велосипеді на дорогу. Бо він з розгону тільки їде!
Кажуть, найстрашніша самотність, коли мовчить телефон. А у Євдокії він з самого ранку озивається. Ага, подруга Катя:
— Дусю, ну ти завтра хоч будеш вільна? Коли ти відпочинеш?
— Так завтра ж субота! Чекатиму знову на гостей, а раптом діти завітають?
Знову дзвінок. То Ліля, племінниця. Скучила.
Потім невістка Ніна. Її чоловіка, Дусиного брата вже нема, а вони так і лишилися рідними.
І ми, її доньки, живучи в місті, щодня розмовляємо по телефону з матусею, радіємо щедрості її таланту, її людяності, доброзичливості.
— Я вже вдосвіта помолилася за вас. І за зятьочків, і за діточок ваших, — скаже обов’язково.
Нараз похмурий день світлішим стає. Ніби сонечко з-за хмарок засяє до нас. То наша мама. Завжди поруч з усіма нами, на будь-якій відстані. Господніми молитвами усім нам стежки в життя прокладає.
