Ми ті,
що переступили
через смерть.
Ми ті,
що запалили вогонь
правди,
мужності,
чистоти.
Ми ті,
що душі свої поклали
на крила вічності.
Атена ПАШКО
Національне самоусвідомлення та організаторські здібності Миколи Плахотнюка починалися ще від шкільної парти, від організованих ним гуртків самодіяльності з заходами, присвяченими Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Лесі Українці.
Часом із пам’яті виринають незабутні історичні події минувшини, і те, що відбувалося піввіку тому, виразно постає у сьогоденні: ось стоїть поруч Микола у великому гурті однодумців біля пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку похмурого 9 березня 1966 року, співаємо «Думи мої, думи мої», «Реве та стогне Дніпр широкий...», «Заповіт», читаємо поезію Великого Пророка... І ось Микола натхненно пропонує нам, студентам політехнічного інституту — Анатолію Стеценку та мені — організувати у КПІ фольклорний хор.
Незабаром Анатолій зібрав близько сорока охочих із різних факультетів. На перших репетиціях хору були присутні бандурист Незовибатько і Ніна Матвієнко, а незадовго до Нового року з цього хору визначилися дві ватаги колядників. Тоді до нас приєдналися ще деякі студенти з медичного інституту, університету, інституту цивільної авіації (Георгій Веремійчик). На світлинах, що на стендах Музею шістдесятництва, бачимо колядників тих часів, а серед них — і трьох співучих чарівних сестер Пономаренко (Тетяну, Ганну і Варвару), а також Павла Орлюка, студента КПІ, який був Маланкою, студента медичного інституту Віктора Ремінного, Василя Здоровила, який невдовзі закінчив інженерно-будівельний інститут, Миколу Медведчука — усі вони з Тихого Хутора, земляки Миколи Григоровича.
Репетиції проводили Микола Плахотнюк, Юлій Журавський — директор однієї з київських музичних шкіл, скрипаль та сопілкар, а також автор цих рядків, у ті часи — студент. Тоді ж Юлій Журавський сформував троїсту музику «Весилина» (скрипка, цимбали, сопілка, бубон).
Із величезним захопленням зустрічали Миколу з колядниками вже відомі письменники, науковці, діячі мистецтва: Михайло Брайчевський, Борис Антоненко-Давидович, Іван Гончар, Олесь Гончар, Петро Бойко, Іван Драч, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Люба Панченко, Ліна Костенко та багато інших визначних українців.
У Миколи Григоровича протягом життя не було маленьких справ. Усе він робив із величезною відповідальністю й наснагою, неймовірною самовідданістю й оптимізмом. Чи то йшлося про створення музею шістдесятництва, чи про упорядкування сміттєзвалища на рідній землі під Тихим Хутором, чи про роботу з молоддю, чи про лікування своїх пацієнтів від туберкульозу.
Протягом усього життя Микола Плахотнюк мріяв про високорозвинену національну європейську квітучу Україну, боровся за неї. У житті завжди був ентузіастом і великим романтиком, любив подорожувати як у східних степах України, так і в Карпатах на заході. Мав енциклопедичну пам’ять і добре знав історію свого краю, етнографію, культуру, звичаї, традиції, пісні та притчі й залюбки ділився своїм надбанням з оточенням. До сьогодні пам’ятають у Тихому Хуторі організовані ним купальські вечори 1970 року з сотнями учасників — виконавцями хороводів та купальських пісень.
Микола Григорович Плахотнюк завжди самовіддано і жертовно боровся проти більшовицької догми упокорення. Горів духом свободи, стійко зносив жахливі випробування й тортури злочинців комуністичного режиму у таборах, залякування з побиттям, гоніння і ніколи в житті не тільки не зрадив своїх побратимів, а й не осуджував «заблудлих», не скаржився на кривдників.
В останні дні свого життя Микола Григорович зауважив: «Помираючій людині вже байдуже, від якої хвороби згасає, — аби тільки безболісно, без тягаря для інших».
Сотням друзів і однодумців додавали снаги його доброзичливі вітання чи то з днем народження (він ніколи не забував такі дні), чи то з певними досягненнями. Бо щире спокійне слово йшло від його доброго серця...
