1837 року для спадкоємця Миколи I — майбутнього імператора Олександра II — було організовано майже восьмимісячну подорож 28-ма губерніями Росії з тим, аби показати великому князеві країну, якою йому належало правити. Маршрут цієї подорожі — «Путеуказатель» — розроблявся під керівництвом наставника цесаревича — видатного російського поета Василя Андрійовича Жуковського, вчителя національного генія Росії О.С. Пушкіна й організатора викупу з кріпосної неволі національного генія України Т.Г. Шевченка. Як відомо, саме вихований Жуковським російський цар Олександр II 1861 року скасує в Росії кріпацтво і отримає титул «Визволитель».
♦ 25 серпня (6 вересня за н. ст.) 1837 року Василь Жуковський супроводжуватиме спадкоємця в місто Вознесенськ (Україна, Миколаївська область) для участі у великих військових маневрах, на які було зібрано надзвичайну кількість кавалерії і піхоти. Майбутньому Головнокомандуючому країни цьому теж треба було вчитися. Наставник цесаревича — людина суто цивільна. Йому це не цікаво. Він передає учня до рук імператора, якого оточували чисельні воєначальники й іноземні гості. Жуковський задумав у цей час зовсім іншу поїздку — він вирушає на цілий місяць до Криму. До цього його спонукали дві причини.
♦ Перша була пов’язана зі смертю 29 січня (10 лютого за н. ст.) 1837 року після поранення на дуелі його молодшого друга О.С. Пушкіна. Саме у Криму 1820 року молодий поет задумає низку творів, включно з поемою «Бахчисарайский фонтан» і романом «Евгений Онегин», — які принесуть йому справжню славу. У рік смерті Пушкіна Жуковський вирішує відвідати настільки благодатну для його учня кримську землю і здійснити паломництво місцями, що зберігали пам’ять про нього. Готувати цю поїздку Василь Андрійович, судячи з усього, починає за місяць-два після смерті поета. Для цього в «Путеуказатель» ним завчасно закладаються відвідини царською сім’єю у вересні 1837 року Криму і Бахчисараю. Жуковський задумав провести в Криму вечір пам’яті загиблого друга.
Але була і друга — неявна — причина цієї подорожі. Крим був живим втіленням традицій тюркської культури — кримськотатарської й турецької. До речі, цими традиціями були просякнуті багато творів і задумів Олександра Пушкіна 1820 року. Досить пригадати, що саме після Криму видатний російський поет почне працювати над циклом «Подражания Корану», що складається з дев’яти віршів, кожен з яких розвиває тему однієї з сур священної книги ісламу.
Матір’ю Жуковського, як відомо, була туркеня Сальха. Після захоплення російською армією міста Бендери 1770 року її підібрали й відіслали до Росії на виховання багатому поміщикові Афанасію Буніну. За чутками, вона була з гарему паші. Красиву дівчину навчили російської мови і хрестили в православну віру під ім’ям Єлизавети Дементіївни Турчанінової. Саме вона народить А.І. Буніну його єдиного сина. Від дружини у поміщика з 11 дітей досягнуть повноліття лише чотири доньки.
♦ 54-річний вихователь царя вирушив до Криму, аби зустрітися на цій землі віч-на-віч зі світом тієї культури, з якої вийшла Сальха. Він хотів хоча б частково поринути на півострові в атмосферу невідомої йому другої батьківщини. Мати про минуле ніколи нічого не розповідала. Так, до неї добре ставилися у багатому маєтку, вона навіть стане домоправителькою, буде близькою подругою дружини А.І. Буніна. Вони і помруть в один рік і місяць — у травні 1811-го. Але його, незаконнонародженого сина Сальхи, під чужим прізвищем зробили дворянином. Він зростав і виховувався окремо від своєї матері, яка належала до числа нехай привілейованих, але слуг. Душевної близькості у сина з матір’ю з’явитися просто не могло. На могилі Сальхи у Москві на кладовищі Новодівичого монастиря він поставить скромний камінь з буквами «Е. Д.». Тема їхньої спорідненості була для нього болючою і небезпечною, її не можна було публічно зачіпати. Тим гостріше зсередини мучила поета цікавість до світу його матері.
В’їхавши до Криму, Жуковський жадібно вбирає враження екзотичного для нього тюркського світу.
Вже після повітового міста Перекопа — в Армянську — він фіксує «домики формы восточной» і згадує незвичних для петербурзького жителя верблюдів. Трохи нижче знову: «Арбы азиатские. Верблюды». Вельми характерно, що в Сімферополі поет домагається, аби йому був наданий «знающий татарский язык расторопный проводник». Він хоче мати можливість прямого і безперешкодного спілкування з кримськими татарами. За розпорядженням генерал-губернатора М.С. Воронцова такого провідника він отримав.
Зупинившись у селі Мамут-Султан (нині Добре) в будинку Мемет-мурзи, Жуковський з особливою ретельністю перераховує не лише те, що було подане на стіл, але й порядок подачі страв: кава, «пироги саурма берек», курабьє (поет одразу ж вказує рецепт: «пирожки из муки и меда»), каймак, «кебан борит» («на сковороде», «мед, масло»). Якщо Європа закінчує гуляння подачею кави, то Схід нею починає. І Жуковський це відзначає. Жодних інших страв, окрім кримськотатарських, поет у своєму щоденнику не фіксує.
Так само побутові подробиці зустрічаються лише в описах кримськотатарських поселень і будинків. Так, прибувши в Біюк-Ламбат (нині селище Малий Маяк), Жуковський зазначає: «Татарская хижина . В гостиной дивные полотенцы. На очаге казанок, на полу пшено, в алькове рябина. Женская часть. Хаос корзин, тряпья, жестяных кувшинов, алькоран. Плоская кровля и трубы. Вид на Кастель. Вид на Партенит. Дом муллы».
♦ Примітно, що Жуковський усюди обов’язково відвідуватиме оселі мурзи або мулли. Після прибуття в Коккози (нині Соколине) поет відвідує власника маєтку Мемет-бея Булгакова і записує: «Обед у Мемет-мурзы; его сыновья Селамет, Газан и Шехан-бей. Обед из: шорбы (суп), бек-балык (форель), пилавы и сармы». Є відчуття, що поета хвилює сама мелодика кримськотатарських слів та імен. Він дуже ретельний в їхньому записі.
Згадки в щоденнику про кримськотатарський світ деколи вельми короткі, але за ними ховається постійне прагнення поета зрозуміти цей світ у його суті. Так, приїхавши в Каралес (нині село Залісне), він залишає скупе, але вельми багатозначне зауваження: «Татарская гостеприимность. Честность без всякого доброжелательства». Поет зазначає, що татарська гостинність поширюється не лише на коло близьких людей. Це принцип, який стосується кожного гостя.
♦ 9 вересня (21 за н. ст.) пізно увечері Жуковський прибуває до Бахчисарая й одразу вирушає оглядати Ханський палац: «Дворец. Осмотр горниц ночью. Двор. Пушкина фонтан». Це зроблено явно під впливом усних пушкінських розповідей про перебування в Криму. Як відомо, молодий поет оглядав палац саме увечері після довгої дороги верхи на конях з Георгіївського монастиря.
♦ 10 вересня побутові етнографічні записи також пов’язані з тюркською культурою. Спочатку Жуковський під час відвідин Чуфут-Кале відзначає фенотип зовнішності караїмів, що уразив його: «Лица». Потім він зацікавлено говорить про їхню кухню: «Завтрак у караима. Пирог и варенье». Мабуть, поета пригощали кубете (піроги з баранячим м’ясом) і варенням з пелюсток троянд. Цього дня у щоденнику знову зустрічаємо: «Фонтан Пушкина».
♦ Нарешті 11 вересня в заповнений натовпами люду Бахчисарай на задумане і завчасно погоджене Жуковським із царською родиною свято, яке у результаті виявиться літературним і поминальним, прибувають гості. Особливо відзначимо приїзд гахана (гахама) кримських караїмів Сіми Бобовича, вбрання якого поет описує в деталях: біла чалма, «красный камзол, зеленое бархатное нижнее платье». Жуковський влаштував для імператриці й усіх гостей читання вголос поеми свого видатного учня «Бахчисарайский фонтан». Це була перша після смерті поета прилюдна акція його вшановування. Думається, що наставник цесаревича не випадково вибрав для поминання свого молодого друга саме 11 вересня. Це був останній день перебування Пушкіна в Криму далекого 1820 року: 12-14 вересня він покинув Таврійську губернію, прямуючи через Одесу до Кишинева.
Вечір у Бахчисарайському палаці був даниною Василя Жуковського і загиблому генієві, і тюркській культурі, що виростила колись його матір Сальху.
Володимир Казарін, Ліра Ширінська, Ірина Батрак, Сімферополь
