Від початку АТО на Донбасі минуло майже три роки. За цей час багато українців змінили ставлення до своєї країни, влади, життєвих цінностей. Ті, хто отримав статус переселенця і разом з ним — обіцянки державної допомоги, зізнаються, що легше не стало. Передусім тому, що туга за домом не минає, а надії на повернення з кожним днем все менше. У чому сьогодні знаходять сили жителі Луганської області, вони розповіли «Дню»:
Андрій ШАПОВАЛОВ, генеральний директор телеканала «ЛОТ» і радіо «Пульс»:
— Щодо роботи — все заплановане вдалося здійснити практично на сто відсотків. А робота на сьогоднішній день відбирає майже весь мій час. За рік повноцінного мовлення створеної з нуля ТРК нам вдалося зробити те, що не робилося багато років. Ми домоглися того, що нас дивляться і слухають у найвіддаленіших куточках Луганської області. Карта покриття нашим сигналом — практично без «білих» плям. На каналі створюються нові проекти і відроджуються старі, такі, що стали легендами. Перемоги в різних всеукраїнських конкурсах — це найкраща оцінка всього нашого колективу.
Найгірше, що ця війна розірвала сім’ї по-живому! Хворіють літні батьки, ми спілкуємося лише телефоном. Я туди не в’їзний, а у батька після інсульту немає можливості пересуватися. Дочки ростуть без належної уваги. Вони вимушено живуть в іншому місті, я при першій-ліпшій можливості намагаюся їх побачити, але цього замало. Для мене це біда. Через кілька місяців буде три роки, як я виїхав з будинку, і жодного разу туди не повертався. Це гнітить мене щодня, я намагаюся відволікатися в роботі. В ній моє бажання творити і наш внесок у перемогу.
Світлана ОШЕКО, головний лікар Луганської обласної дитячої клінічної лікарні:
— Я готова не просто говорити про порушення своїх прав, а навіть кричати! Ми чуємо звідусіль, що в Україні зміни в правовій системі, у нас поліція нова. Але мені є з чим порівняти: якщо раніше правоохоронці з нами хоча б розмовляли, нехай і в грубій формі, морочили нам голову, то після реформи з нами навіть не розмовляють. Тепер про їхні звинувачення ми дізнаємось випадково, з інтернету, і повинні доводити свою невинуватість. Наприкінці грудня минулого року в Луганську обласну дитячу лікарню купили комп’ютерний томограф вартістю 22,5 мільйона гривень. Нам поставили новий апарат 2016 року випуску. А в Департаменті захисту економіки Нацполіції України дату реєстрації підприємства-постачальника (2013 рік) прийняли за дату виготовлення. Про порушення кримінальної справи мої колеги дізналися випадково, з інтернету, і повідомили мені. Реальну дату виробництва томографа підтвердив запрошений експерт, але переді мною досі ніхто не вибачився. Ми просили правоохоронців опублікувати спростування, але нам було відмовлено. Подібні звинувачення звучали і в 2015 році, коли ми відкривали лікарню з нуля на підконтрольній території.
Я розумію причину: у поліцію сьогодні заманюють зарплатою, а в медицину ніколи не заманювали грошима. Тому що не кожен може пройти відбір і залишитися лікарем.
Із хорошого: я по-новому поглянула на колег, які зі мною працюють. Колишній колектив зберігся практично на 85 відсотків. Ці люди, навіть не втручаючись у складну для мене ситуацію, оцінюють її зсередини. Я бачу участь, підтримку! Я навіть не знала, що 146 чоловік написали звернення в поліцію, щоб припинили переслідувати лікарню і головного лікаря. Зараз ми боремося разом!
Володимир ГРИЦАЙ, генеральний директор ТОВ «Луганське енергетичне об’єднання»:
— Ситуація на нашому підприємстві, як і раніше, стабільно напружена. Як ви знаєте, з середини лютого цього року за борги окупованої території на підприємстві арештовано всі рахунки. Співробітників переведено на триденний графік роботи.
На сьогоднішній день наша ситуація поки що безвихідна. Ми продовжуємо стукати, надавати розголосу цій ситуації, але досі ніхто нічого не коментує. З державних структур приходять відповіді, написані ніби під копірку. Нас змушують підписати документи, аби «повісити» всі борги неконтрольованої території з липня 2016 року, коли захопили підприємство в Луганську. Ми відмовляємося їх підписувати, оскільки наше підприємство захоплене, гроші звідти не надійдуть. Підтверджених боргів з того боку у нас вже п’ять млрд грн. Немає рішень з Фондом соціального страхування, страждають наші співробітники, натомість з екранів телевізорів нам розповідають, як Київ піклується про переселенців. Ми вже взяли невеликий кредит, щоб заплатити людям за триденний робочий тиждень. Інакше ми втратимо фахівців, яких в області не знайти.
Добре — те, що ми ще живі! В умовах війни це дорого коштує. Ми ще тримаємося, і у людей на території Луганської області є світло. Отже — нас ще не добили цими санкціями.
Iрина ДЯЧУК, директор Луганського обласного центру народної творчості:
— Почну з хорошого: я у минулому — працівник обласного центру народної творчості, і після переміщення з окупованого Луганська я його очолила. Моя робота красива, вона пов’язана з творчістю, з культурою: ми проводимо багато виставок, фестивалів, приносимо радість людям. Мені вдалося зберегти колектив і наші традиції. Я рада, що можу передати свій досвід молоді. Я відбулася як жінка, як фахівець, як професіонал — і задоволена тим, що зараз маю!
Погано те, що моя організація — переселенець, і я — переселенець. У мене немає свого житла, і я не бачу перспектив у цьому питанні для себе і своїх колег. Жити, наймаючи чужі кутки, без відчуття свого дому — це важко. Моя сім’я зараз розкидана по Україні і за кордоном. Ми не можемо зібратися на родинні свята, як це було колись. Я виїхала у вересні 2014-го. Три роки не була вдома. У мене є величезне бажання поїхати до Луганська, але немає можливості — це особисті причини.
Добре, що тут світ, що тут спокійно зараз. А ще завдяки тому, що я опинилася в іншому місті, я знайшла багато нових друзів — і серед місцевих жителів, і серед таких самих луганців, що переїхали.
