(Відгук на статтю Ігоря Каганця «Тиранія чи Гетьманат?», «День», №46, 13 березня 2008 р.)
Нещодавно Верховна Рада України затвердила на безстроковий термін суддів і тим самим благословила їх на торгівлю судовими рішеннями. В присутності голови Верховного Суду Василя Онопенка, голів парламентських комітетів, самих суддів. Про саму ж роботу, її особливості не згадували. Як і про сумнівну ухвалу одного з районних судів Рівненської області стосовно Центральної виборчої комісії, яке відразу ж взялися виконувати, а потім з Рівненщини надійшла письмова заява, що такої ухвали взагалі не існує.
Днями вже в Харкові працівники Служби безпеки з санкції прокурора прийшли до міськради з перевіркою, бо мали інформацію про незаконне використання бюджетних коштів, але там не тільки не захотіли їх слухати, а й вдалися до протидії таким намаганням. Де Харків, а де Київ, однак вже другого дня зранку в парламенті народні депутати з Партії регіонів здійняли галас про буцімто політичне переслідування їхніх однопартійців, про використання Служби безпеки для розправи за політичними мотивами. І таке своєрідне бачення подій ми спостерігаємо неодноразово. Досить відкрити проти когось iз посадовців (не рядових громадян) кримінальну справу — і майже завжди знаходяться добровільні захисники, яким все відомо, вони знають, що цю справу порушено неправильно, для неї немає жодних підстав. Найчастіше в цьому впевнені народні депутати, ладні горою стати на бік правопорушників.
Все це є свідченням упущень і недоліків нашого державного управління. Вже багато років ведуться розмови, що необхідно зробити, щоб влада була ефективною і діяла в інтересах народу. І пропозицій, i різних суджень набралося вже чимало, аж очі розбігаються. Ось тільки би втілити їх у життя.
Та що ж є головним, першочерговим, з чого почати діяти? Це й досліджує в своїй статті Ігор Каганець. Він закликає нас звернутися до минувшини, часів Гетьманату, першого, пов’язаного з іменем Богдана Хмельницького, і другого, коли в роки революції до влади прийшов Павло Скоропадський.
Якщо порівняти ті часи з нашою дійсністю, то майже все це у нас є, окрім озброєних громадян. Нам відомі напрями розвитку української держави, різні гілки влади, діяльність керівництва. Є — та немає відчутного поступу вперед, ні в галузях виробництва, ні в сфері суспільних взаємовідносин. Чому? Автор статті вважає, що всі передбачені Конституцією контрольні органи — прокуратура, суд, Рахункова палата, Уповноважений з прав людини — недієздатні, бо призначаються Президентом і Верховною Радою, тобто тими, кого вони повинні контролювати.
Можливо. Але хтось же повинен призначати таких працівників, не самі ж вони займуть ці посади. А ось знати, кого призначають, для виконання яких завдань, організувати звітність і контроль — це сувора необхідність. І будь-яке недотримання цих правил рано чи пізно матиме негативні наслідки.
І все ж у наведеному авторському висловленні є раціональне зерно: треба використовувати досвід минулих поколінь. До того ж, і схема управління має подібність. Гетьман і президент: і той, і другий — глава держави, а найважливіше — наші вічні істини, патріотизм, справедливість, духовність. Правда, нині можна почути про диктаторські наміри, авторитаризм. Все це, звичайно, цілеспрямовані вигадки тих, хто не в змозі вповні охопити якісь явища або здатні заблукати між хатою і коморою.
Єдина надія — це наш здоровий народний глузд, традиції, історична пам’ять, які виховують нас національно свідомими і здатними розрізняти добро від зла, не зважаючи на хитромудрощі противників української державності. Людям остогидлі безкінечні суперечки з неробами й базіками. Так, законодавча робота не для всіх, це не надування кульок, не безтурботні прогулянки коридорами і розвішування химерних плакатів у залі засідань, всьому цьому треба ставити заслін. Наступні вибори до парламенту обов’язково повинні проводитися за відкритими списками з необхідними відомостями про внесених туди людей, їхню трудову діяльність. Варто надати можливість стати кандидатами в народні депутати й окремим особам (безпартійним) по своїх округах.
Отже, відповідальність і ще раз відповідальність за свою країну державних службовців, всіх громадян. Це відповідальність за себе, своє майбутнє, своїх дітей. І відповідальність мусить стати неухильною і невідворотною. Така відповідальність має бути закріплена і в новій редакції Конституції, над якою нині починається робота. Конституція має стати основою, міцним фундаментом у будівництві незалежної демократичної України та захистити її територіальну цілісність, бути виразником волі, національних особливостей і прагнень українського народу. Це завдання не для політичних партій чи народних депутатів — вони з ним не впораються. Це завдання всіх інтелектуальних сил суспільства.
