Питання мови для України — доленосне... Бо мова — основний інструмент захисту інтересів нації, що цементує культуру. Тільки той народ має право на життя, який здатен захистити свою культуру, мову та своїх провідників.
Згідно з Переяславською Радою (1654 р.), Україна об’єдналася з Московським царством (Петро I перейменував його на Росію) на правах конфедерації. Вона мала автономію, свого гетьмана і своє військо — запорозьких козаків (Запорозька Січ). На той час Московське царство мало вісім мільйонів населення, Україна ж — дев’ять. Запорозьке військо підпорядковувалось гетьману і царю. Завдяки цьому Петро I відвоював у сильних шведів Прибалтику і проклав шлях до Балтійського моря. Але без України та її війська здійснити це було б неможливо.
Після смерті Богдана Хмельницького гетьманом України став його син Юрій. Це була слабовільна людина. Петро I, за згодою Юрія, вніс поправки і доповнення в текст Переяславської Ради на свою користь. Відтоді нашу мову почали називати «малоросійською» і Петро I, і Катерина II, і Олександр II. Більше того, вони навіть забороняли її своїми указами.
Згодом Петро I заснував панщину (кріпосництво), яка на українську автономію не розповсюджувалась. За цю справу взялася Катерина II. Однак її спроба встановити панщину на Україні викликала шалений опір з боку гетьмана і війська запорозького. Вони заявили, що наш народ довго перебував під польською панщиною, настраждався і звільнився завдяки збройному повстанню. Тепер — ми вільний народ і нового закріпачення не допустимо. Однак свого рішення Катерина не змінила — це не в характері пихатої німкені. Але рішучих дій тоді вона не прийняла, бо Росія готувалася до війни з сильною на той час Туреччиною, і без Запорозького козацтва перемогти її було б неможливо. Та коли після однієї з російсько-турецьких воєн Туреччина потерпіла поразку, до Росії відійшли Крим і Бессарабія. Турки ж відступили за Дунай. А підступна Катерина помстилася: вона ліквідувала Українську автономію, гетьманство і Запорозьку Січ. Частина козаків переправилася за Дунай до турків, проти яких щойно воювали в складі російської армії. Інші ж втекли на вільні тоді ще кубанські землі, утворивши там запорозько-українську громаду. Після цього Катерина II закріпачила український народ і жорстоко розправилася з останнім гетьманом України Петром Калнишевським. Його заслали на Соловки, заточивши в підземний каземат. Там він перебував протягом декількох десятиліть, де осліп, оглух і вмер у віці 116 років.
Отже, доцільно навести й один з указів Катерини II від 20 травня 1764 року, який іменується як «Секретная инструкция князю Вяземскому, Президенту Сената, Министру юстиции»: «Мысль о том, что малороссы есть нация, абсолютно отличная от русской, — есть аморальна. Боритесь с их фальшивыми, непристойными республиканскими идеями.
Малороссия, Ливония и Финляндия — суть провинции, которые управляются своими собственными законами, которые были им обеспечены; было бы очень нетактично уничтожить их все одновременно; было бы больше чем ошибкой, я сказала бы настоящей глупостью, называть их чужинцами и обращаться с ними как с таковыми. Надо заставить их самым деликатным способом русифицироваться». (Архив Сената, том 102, ст. 406). Нагадуємо, що цей указ Катерина II видала ще за 20 років до анексії Української автономії.
Також варто ознайомитись ще з одним оригінальним історичним документом. Георгій Федотов (1886—1951 рр.) — історик, філософ, який емігрував з Росії після Жовтневої революції 1917 року — у своїх працях радить своїм співвітчизникам таке: «Возбуждать в себе, растить и осмыслять, «возгревать» национальное сознание, чтобы удержать Украину в теле России. Проблема Украины... слишком сложная, чтобы здесь можно было коснуться ее более чем намеком. Но от правильного решения ее зависит самое бытие России. Задача эта для нас формулируется так: не только удержать Украину в теле России, но и вместить украинскую культуру в культуру русскую. Мы присутствуем при бурном чрезвычайно опасном для нас процессе: зарождении нового национального сознания, в сущности новой нации. Она еще не родилась окончательно, и ее судьбы еще не предопределены. Убить ее невозможно, но можно работать над тем, чтобы ее самосознание утверждало себя как особую форму русского самосознания». (Вестник высшей школы — 1992, №7—9).
Георгій Федотов з тривогою передбачав, а великий український патріот Сергій Єфремов з надією пророкував: «Він прийде, той слушний час, бо «люди вмирають — ідеї вічні». Поодинокі люди можуть загинути, але наша національна ідея, що піднімає великий народ, — ця ідея невмируща».
Від часу Переяславської ради (1654 р.) до розпаду СРСР (1991 р.) Україна, за образним виразом Георгія Федотова, перебувала «в тілі Росії». Серпневий путч (ГКЧП) у Москві 1991 року став своєрідною «повивальною бабкою» у вивільненні України з тіла Росії, а фактично — відбулось відродження на території колишнього Великого Київського князівства, розгромленого 1240 року полчищами хана Батия, нової держави з назвою Україна.
Про самостійну Українську державу віками мріяли наші великі сини і доньки. І ось нарешті вона відбулась, хоча й знаходиться в стадії складного становлення. Прикро. Адже Україна — географічний центр Європи, через неї проходять транспортні артерії з Азії в Європу. Дві потужні держави — Росія і Сполучені Штати Америки — намагаються залучити Україну під свій геополітичний вплив. Це створює для державного керівництва України певні труднощі і проблеми. Труднощів і проблем додає ще й антиукраїнська, антидержавна спрямованість деяких політичних сил. Вони фактично знаходяться в опозиції до держави і діють за принципом: чим гірше — тим краще. Тому насамперед російськомовним українцям час нарешті збагнути, що вони — етнічні українці і живуть в самостійній соборній державі — Україні. Треба проявити патріотизм до своєї рідної неньки України і приєднатися на цій основі до патріотично налаштованих україномовних українців.
Найкраща для кожного мораль — берегти як святиню нашу державу Україну. Слава Україні! Боже, Україну бережи!
