Минулого року у парламенті було створено депутатське об’єднання «Україні — Помісну православну церкву». До нього входять 232 депутати, тобто парламентська більшість. Приємно, що хоч одна гілка влади усвідомлює важливість та необхідність здобуття незалежності Українською православною церквою Московського патріархату та прикладає для цього помітні зусилля. Депутати розуміють, що в довгостроковому плані від цього може залежати справжня незалежність України. А церковна самостійність, релігійна, духовна свобода може сприяти темпам нашої інтеграції в Європу, порозумінню з усім світом, іншими конфесіями. Адже від позиції влади щодо церковних справ, як свідчить історія Англії, Чехії та інших країн, залежить дуже багато. Влада може допомогти церкві стати конструктивною силою. І це розуміють патріотично налаштовані священики.
Українське православ’я розколото. Це не є провиною ані влади, ані держави. Розкол віддзеркалив об’єктивну ситуацію, яка є в суспільстві — потребу в своїй, автокефальній незалежній православній церкві, з одного боку, і намаганні Московського Патріархату контролювати духовне життя в Україні й надалі — з іншого.
Досить очевидно, що центр уваги суспільної думки (і влади) має бути спрямований на готовність Української православної церкви Московського патріархату (і особисто її керівника митрополита Володимира) проголосити автокефалію УПЦ МП і до практичних кроків у цьому напрямку. Це богоугодна справа, направлена на збереження і процвітання українського народу в своїй державі. Це процес непростий, але починати його якось треба. Хоча би з розширення прав УПЦ МП, наприклад, добиватися права самостійних відносин із іншими (закордонними) церквами і т.д.
Опір московської патріархії згаданим процесам є і буде величезним. То всім ясно, оскільки від духовного впливу на Україну Москві відмовитись буде дуже важко. Треба чекати, що в хід піде все. Але треба чітко розуміти, що відмова в наданні автокефалії українській церкві МП рівнозначна невизнанню московським патріархатом незалежності України. Це мають розуміти і священики і, особливо, патріоти України. Андрій Первозванний проповідував християнство на київських пагорбах, Київ протягом століть був центром православного світу в східній Європі, вільна Україна має мати в Києві свого православного патріарха.
Церква — чинник, безперечно, і політичний, вже в силу свого впливу на маси людей. А священики — теж люди із своїми слабостями, амбіціями і політичними симпатіями. І прикликані проповідувати слово Боже, вони мають можливість впливати і на політичні погляди своїх прихожан. І не поодинокі випадки, що вони цією можливістю користуються. Політики це добре знають і нерідко заграють з церковними діячами, а ті, в свою чергу, хочуть використати політиків і можновладців у своїх інтересах. Можна зрозуміти, коли політик приймає церковні нагороди. Людина слаба, а спокуса велика. Але зовсім незрозуміло, коли церкви, відреставровані на кошти України, передаються Московському, а не, наприклад, Київському патріархату, як одній з найбільш лояльних до нашої держави церков. Це вже політика.
Багато чиновників ухиляється від визначеної позиції по відношенню до православних церков, пояснюючи це тим, що, мовляв, церква відділена від школи і держави. Це так. І держава не має права втручатися в релігійне життя, в процеси богослужіння, церковні канони і таїнства, догмати віри і т.д. Але існує безліч питань, починаючи від виділення ділянок під будівництво і архітектурне вирішення храмів і закінчуючи питанням про доходи і сплату податків з них; та ще багато чого іншого належить до компетенції держави і влади.
У нас на Закарпатті до приєднання до Радянського Союзу практично не було православних храмів, основною церквою у нас була греко-католицька. Після приєднання влада заборонила греко-католицьку церкву, а її майно та ж влада передала російській православній церкві, яка, забувши заповідь «не укради», із задоволенням все оприбуткувала. Тепер влада змінилася. Вона повернула частину храмів греко-католикам, але велика доля їх опинилася в руках УПЦ МП. Церков, переданих Київському патріархату, у нас практично немає. Рядові громадяни (особливо селяни) не розуміють різниці, а часто не знають якого патріархату в них церква. Це проблема священників і влади. Та хіба можуть вівці щось вказувати своєму пастиреві? Вони вірять.
Україна в останній час зазнає безпрецедентного тиску з боку Росії у всіх напрямках: економічному, політичному, інформаційному і т.д. Керівництво Росії намагається підкорити Україну геополітичним інтересам Росії. Віддзеркаленням цієї політики стає і політика УПЦ МП. Російська православна церква протягом століть була складовою державного механізму Російської імперії, вірою і правдою служила російським царям. Схоже, що у нових умовах вона знову хоче зайняти це місце. Відповідно поводиться й її український філіал. Неозброєним оком видно, що ієрархи УПЦ МП стали більш зверхніми, непримиренними, категоричними, наступальними. А вже те, що деякі можновладці та бізнесмени більш прихильно ставляться до УПЦ МП, то це скоріш за все вже результат проведеної служителями УПЦ МП роботи. А канонічність — має десяте значення. Скоріше, це слово використовується просто для виправдання своєї позиції і прикриття справжньої причини. Про релігійні духовні потреби українського народу, про інтереси української державності тут не йдеться.
У цій ситуації надію і впевненість вселяє те, що українці толерантно ставляться до всіх конфесій і при цьому, незважаючи на значний авторитет церков, досить критично ставляться як до них, так і до їхніх ієрархів.
