Пишу в світлі останніх подій на Дунаї. Природно, що розбіжності, які виникли між Україною та Румунією, пов’язані з введенням в експлуатацію судноплавного каналу на українській ділянці дельти Дунаю, вирішуватимуться вже після президентських виборів. Які будуть ці рішення — питання часу. Знайомство ж зі змістом матеріалів у газеті «День» і ряді інших видань переконало, що наше суспільство «випробування Румунією» витримало. Керівники країни, журналісти намагаються переконувати силою аргументу, а не випадами проти сусідньої країни, її керівництва, громадян. Антирумунської істерії в Україні немає й не буде. Наша країна навчилася жити не лише сьогоднішнім днем.
Так вийшло, що Румунія виявилася для України такою ж «незручною проблемою», якою вона була для царської Росії й СРСР. І тоді пропонувалися різні підходи для пом’якшення існуючих розбіжностей, незважаючи на те, що наявні важелі тиску дозволяли не робити цього. Наприклад, 1912 року виповнилося 100 років з дня приєднання Бессарабії до Росії. Стосунки між державами гранично загострилися. Причиною цього послужили небувалі торжества, які проводилися в Кишиневі. Був присутній на них й імператор Микола II. У той день усі румунські газети вийшли у траурних рамках. Однак у російському суспільстві знайшлися люди, яким був чужий дешевий патріотизм, і діяли вони суто в інтересах своєї країни. У статті «Коли одні радіють — інші сумують» царський міністр і громадський діяч пан Дурново не поставив під сумнів приналежність провінції Росії, але різко засудив проведення помпезних свят, указавши на їх образливість для громадян сусідньої держави та на їхню шкідливість для Росії в перспективі.
Безперечно, що політики з почуттям відповідальності потрібні й сьогодні. На жаль, і румунські, і українські політики впевнені лише в своїй правоті. А румунське керівництво оголосило, що готове до судових розглядів. Але обставини складаються так, що, враховуючи специфіку взаємовідносин і небажання ще раніше вирішувати ряд питань, місце яким давно в архівах історії, будь-який присуд буде програшним для обох держав. Якщо хоча б одна сторона зазнає «поразки на Дунаї», у програші опиняться всі. Перемога одного перетворить іншого на найближчі десятиріччя на ворога. Добре, якщо хоча б суд ухвалить мудру компромісну ухвалу. Але зараз не можна ставити на кін добре налагоджені взаємовідносини. Що, на мій погляд, необхідно для цього зробити?
Румунські дипломати, учні блискучого Бретіана, знають, що з моменту утворення об’єднаної румунської держави на Заході дуже часто країну ошукували. Гірких прикладів дуже багато. І сьогодні непорозуміння з Україною з лихвою використовують треті країни. Так чи не час керівництву держави, лідерам партій і громадських об’єднань в ім’я поліпшення сусідських стосунків прямо заявити, що в Румунії та України спірних територій немає й не може бути? Вченим країни необхідно знайти мужність і заявити, що так звана проблема «спірних земель», враховуючи історичні, юридичні та етнічні аспекти — це безодня, звідки немає виходу. А всі зусилля необхідно спрямувати на гідну інтеграцію румунської громади в життя сучасного українського суспільства. І не треба мати ілюзій, що без розв’язання цих питань є якісь перспективи в справі поліпшення стосунків із Україною.
Що стосується України. Шкода, що переговори не велися одночасно з розв’язанням проблем так званого «другого ешелону», які могли б пом’якшити розбіжності. Для вмілих політиків одіозні вирішення сталінського періоду могли б стати резервом для ряду поступок, що не зачіпають принципових інтересів. Зате вони могли б збити антиукраїнське напруження в румунському суспільстві. Ще до початку робіт на Дунаї можна було поліпшити ауру взаємовідносин шляхом вирішення ряду проблем, які зачіпають історико-культурну спадщину, топоніміку ряду регіонів, політику в системі освіти і подібне. До переговорного процесу бажано залучити представників національних громад. Нашим ЗМІ необхідно зважитися на відверту розмову, подібно до україно- польського і україно-російського діалогів. Великий внесок можуть зробити й регіони. Нещодавно в Білгород-Дністровському пройшов черговий День міста. Але так і не вирішується питання про повернення середньовічних написів на стіни фортеці. Адже в них згадується ім’я правителя Стефана — національного героя Румунії.
Гадаю, що висловлені мною пропозиції — це набагато краще, аніж нинішня мова нот і попереджень. Необхідно повернутися до переговорного процесу і вести діалог із урахуванням допущених помилок. Судові ухвали лише ускладнять стосунки.
