Без неї неможливо побудувати сучасну розвинуту демократичну європейську державу, уявити здорове, прогресивне і цивілізоване суспільство, без неї неможливі політична, економічна, промислова, наукова і культурно-просвітницька діяльність, без неї життя кожної окремої людини приречене на деморалізацію, панування примітивного дилетантства над досконалим професіоналізмом, пропагування антигуманних ідеалів та антифілософських, антихристиянських догм. Йдеться, звичайно, про еліту (франц. еlite — кращі, вибрані) — провідні верстви нації, які здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя.
Еліту зазвичай поділяють на три різновиди — ділову, духовно-інтелектуальну і політичну. До ділової еліти належать визначні підприємці, менеджери, економісти, промисловці, бізнесмени; до духовно- інтелектуальної — провідні науковці, письменники, культурологи, діячі мистецтва, представники церкви та інших релігійних організацій; до політичної — видатні особистості законодавчої, виконавчої і судової гілок влади.
Сьогодні пересічний український громадянин асоціює еліту з бюрократичною системою, зловживаннями, спрямованими безпосередньо проти нього, з клановою структурою, яка формує кадровий персонал державного апарату влади, ухвалює необхідні законодавчі акти тощо. Тому цікаво розглянути: чи дотримуються в Україні загальносвітових стандартів формування національної еліти; чи дбає еліта про інтереси кожного з нас; чи допомагає державі інтегруватись до міжнародних інститутів та об’єднань політико-економічної співпраці?
Найрозповсюдженішими серед країн євроатлантичного регіону є дві елітарні концепції — моністична і плюралістична. Моністична концепція еліти сформульована у працях В. Парето, П. Бірнбаума і Р. Міллса, котрі наполягають на тому, що еліта повинна бути: 1) однорідним прошарком, відокремленим від суспільства, який відзначається солідарністю при захисті власних інтересів; 2) зверхньою щодо народних мас і чинити опір структурному і кадровому оновленню; 3) закритою соціальною групою, яка передає свої атрибути влади із покоління в покоління через механізм соціалізації — сімейне виховання, систему середньої і вищої освіти. Плюралістична концепція еліти з її прихильниками — Р. Далом і Р. Ароном — відхиляє і критикує принципи моністів, вказуючи на абсолютну олігархічність та ліквідацію демократичних засад методом авторитарно-групового впливу. Вони пропонують діаметрально протилежну точку зору створення еліти на базі функціональної поліархії, при якій відбувається: 1) розподіл сфер впливу між елітами, коли багаті люди здебільшого займаються економікою і не втручаються в політику, а менш забезпечені групи користуються підтримкою з боку обраних ними політичних лідерів; 2) вільна конкуренція та суперництво правлячих груп між собою, завдяки чому жодна з них не зможе тривалий час здійснювати керівництво державою; 3) необмежений доступ представників різних соціальних верств, які мають можливість впливати на процес прийняття політичних рішень.
На мій погляд, українська еліта зобов’язана віддати перевагу винятково плюралістичній концепції розвитку, котра відкидає явище родинної спадковості у державних владних установах. Гроші, економічні привілеї, соціальний статус і «блакитна кров» не повинні бути визначальними критеріями при залученні до елітарної спільноти. Тільки такі якості претендента, як професіоналізм, моральні чесноти, інтелектуальний потенціал, креативність, цілеспрямованість та ідеологічна незаангажованість закладуть відмінний фундамент майбутньої національної еліти. Проте не слід категорично відкидати і певні ознаки моністичної концепції, а саме — елітарну освіту, оскільки створення нових або матеріальна підтримка старих іменитих гімназій, ліцеїв, академій та університетів дозволить проявити нерозкриті таланти і підготувати справді досвідчених, кваліфікованих і компетентних фахівців та істотно завадити сходженню на владний олімп цілком випадкових і непатріотичних людей.
Одну з найголовніших ролей у державі та суспільстві вiдiграє духовно-інтелектуальна еліта, для котрої пізнання вічних істин буття, дослідження законів соціального розвитку, відродження і популяризація духовних та естетичних цінностей, народних звичаїв і традицій, стимулювання наукових, літературних чи мистецьких проектів є засадничими і найактуальнішими складовими їхньої професійної праці.
Тут насамперед слід відзначити здобутки духовно-інтелектуальної еліти України ХХ сторіччя, згадавши імена письменників «Розстріляного відродження», таких як Микола Хвильовий, Микола Куліш, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Валеріан Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович, Євген Плужник, Григорій Косинкa; сузір’я науковців: Микола Світальський, Семен Семковський, Євген Патон, Микола Крилов і Микола Боголюбов. Плеяда молодих митців, основоположників течії «шістдесятників» — Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Василь Симоненко, Василь Стус, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Борис Олійник — привнесли свіжий струмінь в українську літературу, відкинувши її ідеологічні штампи, поставили в центр своєї творчості людину з її духовними ідеалами, вірою в оновлення суспільства, торжество свободи і демократії. Зародження дисидентського руху національно-визвольного, правозахисного і релігійного напрямків пов’язане з іменами В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Івана Дзюби, Валентина Мороза, Петра Григоренка, Миколи Руденка, Василя Романюка, Йосипа Терелі. Усі вони ставили собі за мету будь-якою ціною ліквідувати жорстокий тоталітарний режим Радянського Союзу і проголосити довгоочікувану незалежність, за що й заплатили власним здоров’ям і волею під час репресивних ув’язнень.
Возвеличення еліти минулого століття зовсім не означає, що на початку ХХI століття у нас відсутня потенційна заміна з боку нового покоління. Досить назвати такі особистості, як Сергій Кримський, Володимир Шкода, Мирослав Попович, Юрій Шаповал, Вадим Скуратівський, Павло Загребельний, Юрій Іллєнко, Марк Гейко, Микола Кривенко, Анатолій Криволап, Сергій Жадан, Ігор Калинець, Оксана Забужко, Юрій Покальчук, Ярослав Грицак та багато інших. Жаль, що на відміну від «нових українців» вони не стають кумирами молоді та «героями нашого часу», та й фінансове становище багатьох iз них далеко не ідентичне коефіцієнту корисної дії, від якого, безпосередньо, залежить добробут народу і держави. Певною мірою, в цьому винні й вітчизняні ЗМІ.
Політична еліта — це організована група, яка здійснює владу у суспільстві, її головне завдання — ефективне керівництво державою шляхом прийняття мудрих законів і ретельного контролю за їх практичним виконанням. Це — правляча еліта. В опозиції до неї — контреліта. Що стосується сучасної правлячої еліти, то, займаючи провідні позиції в політичній системі, частина її представників не відповідає сучасній моделі елітарних рис і не здатна виконувати належним чином свої функції. Свою професійну неспроможність вони компенсують активною демагогічною діяльністю. Українська правляча еліта належить до закритого типу — поповнення її відбувається повільно і доступ до неї заформалізований та ускладнений. Політична еліта України зразка ХХI століття повинна самоідентифікуватись. І не тільки за рахунок усних висловлювань або ж демагогічних обіцянок під час передвиборчих кампаній. Наприклад, наші відомі попередники епохи визвольних змагань ХIХ — ХХ століть власне політичне реноме підтверджували написанням науково-дослідних праць і трактатів з фахової галузі: Микола Костомаров — «Закон Божий — книга буття українського народу», Михайло Грушевський — «Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання», Михайло Драгоманов — програма «Вольний союз — Вільна Спілка», Микола Міхновський — «Самостійна Україна», Юліан Бачинський — «Україна ірредента», Дмитро Донцов — «Націоналізм», Микола Сціборський — «Націократія» та багато інших.
Утім, як засвідчили останні події, контреліта теж далека від досконалості. Через свою амбіційність, внутрішні конфлікти та ідеологічну роздробленість вона успішно провалила випробовування на витривалість.
За великим рахунком, нічим похвалитися й українській діловій еліті, якій також не вдається поєднати і довершено виконувати свої основні функції — заробляти великі гроші, оснащувати підприємства новітніми технологіями, виробляти високоякісну і конкурентоспроможну продукцію, бути рентабельними, дотримуватись законодавства, піклуватись про умови праці і підвищення заробітної плати робітників (на мою думку, лише декілька підприємств в Україні відповідають цим критеріям).
Ще дві тисячі років тому до формування еліти ставились з сумлінністю, серйозністю і вимогою професіоналізму вищого ґатунку. Книга брахмана Каутілья — «Артхашастра», написана в IV столітті до Різдва Христового, сформулювала основні тези елітарного відбору міністрів: «Місцевий мешканець, розвинутий, дисциплінований, передбачливий, розумний, з феноменальною пам’яттю, красномовний, впевнений у власних силах, обдарований винахідливістю, кмітливістю, хоробрістю, витривалий, чесний, привітний, стійкий у відданості, здоровий, наполегливий, не впертий і не легковажний, несуперечливий. Якщо чверть або половина цих якостей відсутня — це посередній і дуже поганий міністр».
Якщо ми хоча б наблизимось до таких ідеалів, тоді матимемо істинну національну еліту, яка розпочне виконувати сьогочасне першочергове стратегічне завдання — побудову громадянського суспільства і консолідацію його навколо спільної національної ідеї, а також інтеграцію України до європейських та світових альянсів.
