Прочитав у номері «Дня» за 23 липня ц. р. замітку «Без нагород» про, м’яко кажучи, невдалий виступ українських співаків на фестивалі «Слов’янській базар у Вітебську». Хочу відгукнутися, поділитися своїми думками. Мені 55 років, пенсіонер, завжди любив якісну пісню, у студентські роки сам трохи співав, подобалося.
«Час змінювати курс» — такими словами закінчується згаданий матеріал. Я цілком згоден з цим, це саме те, що найбільш необхідне зараз для нашої естрадної пісні. Хочу одразу підкреслити — не декоративно-естрадної, не фольклорно-естрадної, не регіонально-естрадної, а насправді естрадної пісні.
Першою проблемою, на мій погляд, є змішування, проштовхування (вільне або невільне) на естрадний подіум величезної кількості суто самодіяльного мистецтва та його антуражу. Не естрада, а якийсь «фолкмікс»! Достатньо згадати безсмертну ректорську кропиву, маму в бушлаті біля воріт, леженя під тином, перелази, водограї, смереки, чорнобривці, волошки, вербу, калину, хату, стріху, овець і так далі без кінця і без краю. Поясню. Є петриківський розпис, є живопис, є музей писанки, є російський музей тощо — кожний хороший по- своєму і тим цінний для нас; змішувати одне з іншим не можна — це різні речі. В нашому ж випадку на хвилі розмов про співучість українців (а хто проти?) на потужному струмені комерції відбулася масова підміна естради етнографією — ось і результат! Про вокальне багатство голосів наших співаків, його неповторність — і казати годі. Часто-густо ці голоси нагадують пересолоджений напій, ксерокопію вати або страшенно віддають афектацією. Плюс до цього стократні переспіви одного і того ж матеріалу — жах!
Згадалися слова незабутнього О. Білаша про О. Таранця, який «не кричить, коли співає», на відміну від інших виконавців.
Я зовсім не проти кропиви — нехай собі росте, завжди писав листи мамі, ходив через перелази, люблю квіти і рідний край. Але... Коли ми говоримо про естрадну пісню, то я хочу чути саме естрадну пісню, а не підробку; не якусь пародію, що комусь видається шедевром. Чи не в цьому полягає одне з пояснень до слів Т. Повалій, що «в обох був погано підібраний репертуар»? До речі, А. Пугачова вже вказувала раніше на «Слов’янському базарі» на слабкий підбір репертуару українських співаків, але... знову «ті ж самі граблі».
Мені доводилося бувати на концертах Юрія Гуляєва, Миколи Кондратюка, Анатолія Солов’яненка, Діани Петриненко — це щось незабутнє! Але хочеться, щоб в Україні з’явилася також і своя Едіт Піаф, своя Лілі Іванова, своя Ніна Сімон, свій Род Стюарт, свій Том Джонс — та мало ще хто! Що в цьому поганого? Порівняйте репертуар останніх з тим, що співають наші «естрадники», і ви відчуєте різницю. Коли я слухаю пісні згаданих закордонних виконавців, не можу позбутися думки, що вони повністю перекривають по всіх параметрах будь-яку пісню будь-якого нашого естрадного співака. Справжній талант і глибина внутрішньої правди їхнього мистецтва не можуть не підкорити. Тарас Шевченко закликав чужого не цуратися, і правильно закликав.
Щоранку звучить по радіо передача «Прем’єра пісні», й ввечері «на сон грядущий» вона знову в мене в хаті. Додайте до цього, що у нас, якщо таланти, то тільки зіркові; якщо пісенний, то тільки Олімп; якщо з естрадою, то тільки «віч-на-віч». Як недосяжно високо і як вічно, аж дух перехоплює! Суцільна неперевершеність! Але вся проблема якраз у тому, що так званих пісень шоу-конвеєр штампує мільйони, і весь цей «добуток» щоденно звалюється на голови і вуха слухачів. Таки правий був класик: «Краще менше, та краще». Повинна бути «Прем’єра таланту», голосу, співака, якого на нашій естраді ще не було. Ось про що має йти мова — пошук того, що здивує, що вразить, що прогонить з наших сцен і стадіонів закордонну попсу та її ідолів, бо український співак легко доведе, що попсі, й справді, місце тільки за кордоном.
Дуже добре сказав поет Іван Вазов:
«Только там огонь искусства
Горячее и небесней,
Где строку согрело чувство,
Где страданье стало песней».
Тож не годиться вчора написавши щось сіреньке, сьогодні летіти швиденько на радіо і телебачення. Давайте послухаємо, що говорить у журналі «Стиль и дом» (№5, 2000 р.) Орфей болгарської естради, її патріарх Лілі Іванова: «Є дуже молоді співаки, про яких я думаю, що вони ніколи не повинні бути на сцені. Але вони з таким самовпевненням виходять на сцену!» Слова ці сказані у нас в Києві. Порівняння та висновки зробити не важко. Особливо це корисно тим, хто працює в царині підготовки талантів для естрадних подіумів у нас та інших «олімпій».
Якщо хтось заперечить мені, посилаючись на певні успіхи, медалі, повні зали, рейтинги, то я пораджу ще раз перечитати казку про голого короля. Для нас корисніше приймати правду, хоч якою б гіркою вона була, побільше самокритики, поменше рекламно-комерційного галасу — і одужання наступить швидко. Справжню цінність таланту визначає найсуворіший суддя — час.
