Хоч календарне літо вже розпочалося, дух весни ще не розвіявся. Це ж стосується і «Української весни» — фестивалю української культури, що проходив наприкінці травня в польському місті Познань.
Попри те, що на афішах «Української весни» красувалися яскраво-жовті квіти кульбаби (на тлі небесної блакиті), фестиваль української культури в Познані передусім асоціюватиметься із квітами акації та особливо їхнім потужним ароматом. На час фестивалю саме припала пора цвітіння дерева, а воно в Познані — майже всюди.
Припускаю, що в місті так само і різного роду культурних подій відбувається чимало, тож здивувати жителів Познані, мабуть, непросто. Однак організатори намагалися познайомити жителів Познані як із сучасними, так і традиційними зразками української культури. Літературні читання та політологічні дебати, виставка скульптур і показові виступи продовжувачів бойової традиції українських козаків... Майстри народних ремесел із різних регіонів України демонстрували свої витвори з дерева, глини, вишивку тощо. Упродовж тижня в нічних клубах та на міських площах вигравали українські музики («Дримба да дзиѓа» й «Тартак» із польськими побратимами з «Лао Че»).
Дуже успішно в Познані сприйняли демонстрацію українського танцювального мистецтва, зокрема, виступ колективу «Юність» зі Львова. Взагалі, треба відзначити, що заходи фестивалю відбувалися в дуже цікавих та поважних місцях. Наприклад, виставка робіт українського скульптора Борецького проходила в Археологічному музеї. Рок-гурти виступали у дворі місцевого замку. Зустрічі з гостями фестивалю Ступкою та Ѓофманом — у затишній атмосфері кав’ярні при редакції «Ѓазети виборчої».
Одним із найдискусійніших пунктів програми фестивалю, але, безумовно, і одним із найцікавіших, стало представлення фільму польського режисера Єжи Ѓофмана «Україна: народження нації». Режисер присвятив йому більше чотирьох років праці. І хоча фільм був повністю готовий ще минулого року, широкий загал його поки що так і не бачив. А це велика прикрість, бо коли б українська аудиторія таки переглянула чотирисерійну документальну стрічку, то це точно пришвидшило б перетворення мешканців України на українців. І гідності, можливо, додалося б, адже, як вважає пан Ѓофман, щоб її мати, треба знати власне минуле. Наче вміючи читати чужі думки, Ѓофман каже: «Нічого дивного, що іноземець створив фільм про історію України. Так само й історію Польщі легше було писати англійцеві, аніж полякові». Однак не тільки те, що поляк, а не українець, зняв таке кіно, змушує чухати потилицю, але й той факт, що, попри всі заслуги фільму та хвалебні оди на його адресу, це кіно бачили лише одиниці. Ані в Польщі, ані в Україні фільм «Україна: народження нації» не йшов у широкому прокаті (у кінотеатрах чи на телебаченні), і його не можна вільно купити для приватного перегляду.
Про організаторів чого б то не було згадують, як правило, одним рядком. Проте в даному випадку цього було б недостатньо. Адже фестиваль української культури передусім відбувся завдяки полякам, а не українцям. Для автора цей факт був чи не найбільшою несподіванкою «Української весни». Якщо бути до кінця точним, то декілька наших співгромадян немалою мірою таки долучилися до організації, але роль місцевих ентузіастів була таки переважаючою. І передусім це заслуга громадсько-культурного об’єднання «Польща-Україна» та його голови — Лукаша Горовського, якого в Україні знають як доброго господаря та благодійника. На сучасному етапі україно-польські взаємини він налагоджує також в якості Почесного консула України в Познані. Другий рік поспіль, за його стараннями, а частково й фінанси, проходить «Українська весна». Цьогорічний фестиваль видався чи не вдвічі масштабнішим за минулорічний, але, за словами пана Горовського, проводити подібне дійство в Познані — непросто, передусім — через вимогливість місцевої публіки. У бюджеті міста є спеціальні кошти, які ми спрямовуємо на такі заходи, бо ніякі декларації нічого не варті, якщо вони не підтримані грошима». На цьому тлі виділяється також роль у проведенні «Української весни» офіційного представництва України в Польщі. За словами Надзвичайного і Повноважного Посла України в Республіці Польща Олександра Моцика, посольство допомагало порадами.
Когорта добровольців, особливо ж студентів та випускників факультету російсько-української філології університету Адама Міцкевича, Інституту сходознавства була «руками і ногами» фестивалю. А також великою мірою творила його атмосферу. Коли за декілька тисяч кілометрів від батьківщини з тобою рідною мовою розмовляють іноземці, це неймовірно приємно — майже як біля рідної хати, поряд з якою також цвіте акація.
