Слово «пантеон» з грецької можна перекласти як «усі боги», тобто це щось святе, яке в силу цього є однією з головних складових духовної пам’яті народу. Пантеон — це як стисле уособлення віків, історії, але це історія, яку можна побачити, до якої, навіть через могили людей, котрі вершили минувшину, можна доторкнутися, яку можна збагнути не лише розумом, а й осягнути серцем, душею. Тому пантеон якнайкраще послуговується для усвідомлення як окремою людиною її належності до певної історичної й етнічної спільноти, так і певною етнічною спільнотою її окремішності і самовизначеності. Проте, цей процес має і зворотню спрямованість — лише народи, які відчувають себе народами, а не народностями, піклуються про утворення власного пантеону. У цій своїй обопільній сукупності пантеон визначає та впливає на долю як народів, так і країн. І тут яскравим прикладом є історичні долі України та її історичних супутників — Польщі і Росії.
Польська історія — це не лише багатотомовні трактати й описи минулих подій, а i чисельний пантеон тих, хто ці події творив, початок якому поклало поховання в Познанській кафедрі першого документально відомого володаря Польщі — князя Мешка I. В Познанській кафедрі знайшли вічний спокій і перший польський король Болеслав Хоробрий і славний Казимир Відновитель. З похованням у 1173 р. князя Болеслава Кучерявого в Кафедрі на Вавелі традиція поховання польських володарів переноситься до Кракова. Тут спочивають представники польських королівських династій і державні діячі, тут поховані обидва «Naczelniki» — Т.Костюшко та Ю.Пілсудський. На кафедрі Вавельській похований і славний син польського народу А. Міцкевич, в Соборі святих Петра і Павла — видатний полеміст і діяч польської контрреформації П. Скарга.
Ще й досi суперечливим залишається питання відправного пункту історії Російської держави, але безперечним є те, що основи її сучасної величі почали закладатися у першій половині XIV ст. за Великого московського князя Івана Калити. І саме його поховання, у збудованій ним 1333 року у Кремлі церкві, поклало основу російського пантеону. У 1501—1508 рр. італійським архітектором Алевізо Новим на місці тієї церкви було побудовано Архангельський собор, у якому знаходяться поховання Великих московських князів та московських царів від першої половини XIV до чверті XVIII ст., серед яких Іван IV Грозний та Олексій Федорович. Починаючи від Петра I традиція поховань російських самодержців переноситься до нової північної столиці — Петербурга, де в Петропавлівському соборі поховані останні Романови.
Як і поляки, росіяни також мають не лише пантеон державних осіб. Так у тому ж Архангельському соборі покояться видатні воїни за «землю русскую» — Дмитро Донський та М. Скопін-Шуйський. В Успенському соборі Кремля знаходиться пантеон митрополитів та патріархів Російської православної церкви.
Змінивши політичний устрій, Росія не змінила ставлення до пантеону. Його знову перенесли до Москви, цього разу на Красну площу, де поховані лідери Радянського Союзу.
А що ж Україна і українці?
Першими документально засвідченими українськими державними діячами були князі Аскольд і Дір. Після того як у 882 році їх було підступно вбито Олегом в Угорському урочищі поблизу Києва, одного поховали поряд на пагорбі, а другого — просто на місці злочину. З часом чи на могилі Аскольда, чи біля неї його союзником — угорським ватажком Ольмою — було поставлено церкву св. Миколая. На цьому місці церква стоїть і нині, проте чи є там десь останки Аскольда, з упевненістю сказати не можна. Вбивцю перших київських князів — Олега — поховали за язичницькою традицією і насипали йому курган десь на горі Щекавиці. Нещасна доля спіткала двох наступних володарів Києва — Ігоря і Святослава; їхніх поховань, напевно, і не було. Перше поховання, яке б мало лягти в основу українського пантеону, — це перенесення з Вишгорода до Десятинної церкви Володимиром Великим останків княгині Ольги. У Десятинній церкві був похований і він сам. Проте вже його сина Ярослава Мудрого поховали в збудованій ним Софії Київській, Святослава Ізяславича — у побудованій ним церкві Михаїла. Мстислава Володимировича (сина Володимира Мономаха) — у побудованій ним церкві святого Федора, що був його покровителем, Ізяслава Мстиславича — біля батька у Федорівському монастирі, Всеволода Ольговича — у церкві святих Бориса і Гліба у Вишгороді, Юрія Долгорукого — у церкві Спаса на Берестові. Таким чином, на момент татарської навали великокняжі поховання були розкидані по всьому Києву та його околицях.
Увірвавшись до Києва 6 грудня 1240 р., татари нищили та руйнували все, що траплялося на їхній дорозі, у тому числі і храми, де були поховання. Як наслідок, пантеон державних діячів першого українського державного утворення так і не сформувався як єдине ціле i канув у безвість. Проте татари, напевно, знищили не все, бо Федорівський монастир вже за їхнього панування дарував ікони в побудовану в Холмі Данилом Галицьким церкву Богородиці, в якій, до речі, його й було поховано. Але те, що не знищили татари, знищили наступні завойовники. А головне — через байдужість киян до відновлення святинь з усіх поховань провідних діячів української державності Середньовіччя до нас, на жаль, дійшов лише саркофаг Ярослава Мудрого у Софії Київській.
Формування пантеону за часів Гетьманщини почалось досить сумно. Останки похованого в Суботові Б. Хмельницького було у 1664 р. вийнято і розкидано героєм польського національного гімну «Jeszcze Polska ne zginela» С. Чернецьким. Далі, не маючи дозрілого почуття національної самовизначеності та повного відчуття спадковості національно- державного центру часів Київської Русі — Києва, поховання наступників Хмельницького були розкидані по всій Україні. І. Виговський похований у Хрестовоздвиженській церкві на скиту Руда Гніздичевська на Галичині, І. Скоропадський — у Намаліївському дівочому монастирі біля Глухова, Д. Апостол — у с. Сорочинці у побудованій на його пожертви єдиній на той час кам’яній церкві у Миргородському полку, К. Розумовський — у церкві Воскресіння Христа, відбудованій ним на руїнах мазепинської церкви (зруйнованої під час розгрому Батурина у 1708 р. О. Меншиковим). П. Дорошенко ж похований в Росії в с. Ярополче Волоколамського повіту біля церкви св. Параскеви; також за межами України поховано І. Мазепу — у монастирі св. Георгія на березі Дунаю біля Галаца в Молдові. Сліди ж Д. Многогрішного взагалі губляться у східній Бурятії, така ж доля спіткала й І. Самойловича у тобольському засланні.
Таким чином, український пантеон у ХVII—XVIII ст. взагалі не було сформовано.
У новітні часи, не маючи на що спиратися у минулому, українці знову не виправили становище. Лише перший Президент України М. Грушевський знайшов спокій у столиці України на Байковому цвинтарі, решта ж діячів перiоду українських державних змагань знайшла вічний спочинок далеко за її межами. С. Петлюра похований у Парижі, П. Скоропадський — у Вісбадені (Нiмеччина).
Не краща доля й інших українських діячів. Так могила П. Сагайдачного при перебудові Богоявленської церкви Київського Братства у XVIII ст. опинилась під її стіною, і таким чином навіки зникла з очей нащадків. Митрополити київські, також не маючи сталого місця поховання, були поховані по різних храмах Києва, і внаслідок нищення останніх різними варварами як Середньовіччя, так і сучасності, були втрачені. Вже у наші часи першого патріарха Української православної церкви поховали, так би мовити, під дверима української святині.
І що ж у результаті?
Поляки і росіяни — це національно свідомі, з сильним почуттям національної гідності і впевненості народи, а українці — народ з почуттям другорядності, вираженою байдужістю до національної належності. І це не дивно, тому що кожен росіянин чи поляк може уклонившись праху своїх державних пращурів у Кремлі чи на Вавелі, пройнятися не лише матеріальною, а й духовною національною єдністю, збереженою віками. А що може українець? Доторкнутися до власної історії він може через могили чи то Казимира Великого, чи то Петра Скарги, чи то Петра I, тобто могили чужих державних та громадських діячів, які до того ж працювали над руйнацією української держави, і в такий спосіб лише знову відчути себе мешканцем «ziem zabranych» чи «юго-запада Росии».
Так чи не в цьому криється вся таємниця наших історичних невдач?
