Минуло вже понад двадцять років відтоді, як, здавалося б, вічний Радянський Союз почав стрімко наближатися до свого кінця. Глибинні перетворення охопили основні напрями нашого життя — економіку, політику, ідеологію, культуру. Здавалося б, ось вона, Мекка наших суспільствознавців, філософів та інших гуманітаріїв. Такий простір для творчого дослідження майбутніх змін!.. Діставши незалежність, ми відчули об’єктивну потребу кардинально змінити свою систему державної влади, яка сформувалася в чужих і ворожих нам умовах сталінського режиму. Проте... Спливають 20 років незалежності України, і для нас стає очевидним: будь-що змінити при зруйнованому стані нашого духовного єства практично неможливо. Тому саме на відновлення, на десталінізацію української суспільної свідомості й повинні сьогодні бути направлені зусилля українських учених-гуманітаріїв і насамперед філософів.
«Що означає десталінізувати свідомість?» — запитує головний редактор «Дня» Лариса Івшина й відповідає: «Це поставити в центр інтереси людини, а не державних апаратів і силових структур. Адже не може існувати нормальна держава, якщо зруйнована людина» (Вікторія Скуба «Щодня — на один крок більше», «День» № 202-203 за 5-6 листопада 2010 року). Тому в мене не виникає сумніву, що десталінізація, тобто відновлення людини в Україні, украй необхідні нам: «Очищення і змін слід чекати не раніше, ніж зміниться суспільна свідомість» (Марія Томак «Справа Лозинського» як метафора української дійсності», «День» № 117 за 10 липня 2009 року). Питання лише в тому, як його змінити.
Не можна оминути й питання про те, за якою методикою відбувалося «загальне й повне» звільнення від «оков» тоталітарної однодумності, що розпочалося після розпаду СРСР. Та й чи було воно тоді взагалі? «Після здобуття Україною незалежності 1991 року в державі... відбулася економічна і політична лібералізація», яка «без будь-яких планів радикальної зміни державних інституцій призвела до лібералізації, тобто безконтрольності цих державних інституцій» (Віра Нанівська «Шість українських міфів», «День» № 237-238 за 24—25 грудня 2010 року). Чи не в цьому захована причина того, «чому не спрацював проект «національного будівництва», українська версія демократії 2000-х рр.» (Іван Капсамун «Нас повернули в посткомуністичний монархізм», «День» № 180 за 6 жовтня 2010 року)?
Невигадливі міркування підводять до природного висновку, що лібералізація — це зовсім не те, що було потрібно Україні із самого початку її незалежного існування. Та як знайти ті ідейні принципи, які забезпечать нам цивілізований демократичний розвиток, вільну конкуренцію політичних партій, суворе дотримання засадничих прав і свобод громадян і все те, що можна зустріти в провідних країнах Заходу?
У них, звичайно, є чого навчитися, та чи варто наслідувати ці держави у всьому? Адже вони не пройшли тих страждань і випробувань, що випали на долю народу України в ХХ столітті. А якщо так, то гіркий історичний досвід робить нас набагато більше передовими, ніж вони. Нам просто слід відкинути думку про свою неповноцінність, убогість і відсталість. Час самим стати творцями свого майбутнього. Насамперед, очевидно, слід сформулювати завдання, якому я надав би такого вигляду.
Потрібно створити універсальну духовно-моральну основу українського суспільства, яка:
а) як стратегічний орієнтир виконувала б функцію ідейного провідника в економічній, політичній, соціальній і культурній сферах державного життя, була б джерелом натхнення і оптимізму для громадян країни, стимул-реакцією їх творчої і продуктивної праці, викликала б у них почуття високого громадянського обов’язку і патріотизму;
б) була би позбавлена всіх недоліків: як комуністичної однодумності (сталінізму), що панувала в СРСР, так і сучасного лібералізму, виключала би будь-які прояви авторитаризму й деспотії, а також укріплювала державний лад на основі загальної рівності й соціально-економічної справедливості;
в) ефективно підтримувала би в Україні її демократичні інститути, стверджувала непорушність плюралізму думок і переконань, була б націлена на захист і суворе дотримання прав і свобод громадян, а також стала б ідейною базою багатопартійної системи країни і підживлювала би своїми положеннями все багатоколірне ідеологічне різноманіття вітчизняного політсередовища.
Природне запитання: чи можливе створення нами такої універсальної морально-духовної основи, яка відповідала б усім згаданим вище умовам? Так, це цілком реально, та вона сама по собі не з’явиться. Для цього потрібно рішуче відкинути рамки помилок і забобонів, що досі сковують наше мислення, і створити її, застосувавши для цього методологію мирного повстання (Сергій Грабовський «Запитання і відповіді: суб’єктивний погляд на об’єктивні речі», «День» № 41 від 11 березня 2011 року).
Результат перетворень в українській суспільній свідомості не змусить себе довго чекати. Так, «масове мирне повстання», про яке сказав Сергій Грабовський, безсумнівно, знайде при цьому повноцінне ідейне забезпечення, буде досить добре організовано і проведено без кривавих протистоянь. Знайшовши, нарешті, єдину дорогу до істини, про яку ще в ХVIII столітті говорив Жан Жак Руссо, ми досягнемо того, щоб революційні соціально-економічні й політичні процеси в Україні знайшли суспільну керованість не на словах, а на ділі.
