Російсько-українські взаємини стали зараз основою основ не лише інформаційного наповнення українських ЗМІ, а й стержнем буття чи не кожного українця. Сьогодні всю світову громаду дивує не стільки «кровавий Торквемада», скільки позиція пересічних росіян, які, мовчазно підтримуючи його нелюдські вчинки, топлять у крові братнього народу насамперед свою національну гідність. Виявляється, відповідь на ці запитання знали ще на початку XX століття українські публіцисти, зокрема геніальний Іван Франко.
Ураження імперським вірусом — ось діагноз, який він викристалізував на основі аналізу різноманітних історичних фактів і спілкування з багатьма представниками російського суспільства.
Наукове зацікавлення Івана Франка російською ментальністю мало дві основні причини: по-перше, Лівобережна Україна була під російським протекторатом, і внаслідок русифікаторської політики багато українців «зросійщилися»; по-друге, питання автономії у федеративній Росії, яке він ставив у попередній публіцистиці, спонукало до глибшого вивчення ідейно-теоретичного аспекту російської національної свідомості.
Хочемо наголосити, що акцент на негативних аспектах російської ментальності аж ніяк не засвідчує ксенофобських позицій Івана Франка, навпаки, публіцист демонструє прекрасний взірець конструктивної, життєстверджувальної, за своєю суттю, національної критики. «Жадна релїгія, жадне переконанє, жадна раса і жадна народність не були й не можуть бути предметом нашої ненависти. Таким предметом були й лишаться на все тілько всякий визиск і всяка облуда», — декларує свої щирі наміри щодо інших народів Іван Франко.
Національну ментальність росіян Іван Франко, мабуть, якнайточніше відобразив у невеликій статті «Сухий пень», де окреслив декілька дискурсивних полів ментального тіла російської суспільності. Образ сухого пня — це персоніфікація перешкоди на дорозі міжкультурної комунікації українського та російського народів, перешкоди не лише в духовному, а й у політичному контексті. «На шляху того питання стоїть сухий пень — указ 1876 р., не тільки завада в комунікації, а й соромна пляма на Росії, на всїй історії відносин між двома «русскими» народностями», — пише він. Зауважмо, що Емський указ не лише комунікативний бар’єр, але насамперед яскравий вияв національного характеру цілого російського суспільства, а не російської бюрократії чи царизму зокрема. Публіцист використовує міфологізований образ Дантового пекла, щоб змалювати всі кола дегенерації російської інтелігенції під впливом царського самодержавства і деспотизму. Російська інтелігенція не зробила жодної спроби для скасування тридцятирічної дії цього указу, а всі ліберальні віяння в російському суспільстві виявилися вкотре фарисейською маскою, як і соціалістичний рух, прибічником якого був молодий Іван Франко, що також зігнорував питання українського слова. «І добре так, бо українська суспільність мала нагоду переконатися, що справа українського слова, українського розвою чужа для великоруської суспільности; що та суспільність також заслїплена своїм державним становищем, у справах державних думає (з виємком немногих високих умом і серцем одиниць) так само, як її бюрократія, чи иншими словами, що росийська бюрократія невідродна дочка росийської суспільности, і, видержавши остру боротьбу з отсею всесильною бюрократією, українській суспільности прийдеться видержувати хронічну, довгу, але не менш важку боротьбу з росийською суспільністю та крок за кроком відвойовувати собі у неї право на самостійний розвій», — ключове усвідомлення Івана Франка безперспективності спільного українсько-російського розв’язання найважливішого аспекту національного питання. Імперські потуги, що домінували у свідомості росіян, проектувалися й на інші народи, зокрема на поляків. Проблему політики «обрусіння» та «посилення православ’я» в польських провінціях Іван Франко розглядає в рецензії на книжку М. Покровського «Блєднов». Політичний памфлет, як він наголошує, не вирізняється літературною оригінальністю, до речі, його автор теж не відомий, але він заслуговує на увагу не лише польської чи української громадськості, а й цілої Європи, бо демонструє справжній колонізаторський характер росіян. Архетипи стали основою формування імперського дискурсу як сукупності взаємопов’язаних компонентів: месіанство Росії, легітимність експансії, асиміляція як необхідність. Персонаж Канєвський, на якого звернув увагу Іван Франко, був носієм цього імперського дискурсу. Він не лише відчував свою вищість, місійність, а й був впевнений у легітимності експансії в польську ментальність. «А якщо в додатку до всього цей росіянин так, як Канєвський, вперто не хоче цього зрозуміти і настирливо напрошується на любов і повагу поляків, так би мовити, намагається з чобітьми залізти їм в душу, то складаються відносини нестерпні і прикрі, якась шпитальна атмосфера, просякнута випарами гнилизни, яку силоміць забивають запахом ладану», — яскраво характеризує Іван Франко становище гнобленого народу в умовах національного вихолощення. Сучасний дослідник літературного імперського дискурсу Росії М. Шкандрій вдало формулює виправдання своєї експансії росіянами: «Російські націоналісти часто заявляли, що всі малі й політично слабкі народи мають бути підпорядковані духовно та культурно вищій Росії, якій завдяки її розмірам та військовій силі судилося врядувати, освічувати та асимілювати». І якщо Канєвський — це тип ліберала-експансіоніста, то сам автор твору — це імперський філантроп. М. Покровський, на думку публіциста, розглядав асиміляцію поляків як закономірність, і ця асиміляція мала відбутися не на політичному та культурному рівнях, а на рівні психічного складу етносу. «Він хотів би обрусіння гуманного, делікатного за формою, але тим більш грунтовного, такого, щоб навіть з глибини душі поляків вирвати почуття їхньої національності, щоб змінити все їх виховання в дусі асиміляції з росіянами. У цій асиміляції він бачить справжній, найвищий національний інтерес поляків, якого вони вперто не хотять розуміти», — характеризує справжні імперські схильності росіян Іван Франко. Імперіалізм глибоко вкоренився не лише на урядовому рівні, а й в національному характері пересічного росіянина. Публіцист пише, що уряд — це показник політичної культури суспільства, виразник його інтересів, а отже, виразник проімперських позицій кожного росіянина. У цьому контексті виринає ще одна важлива проблема, яку він порушує в низці своїх статей, рівень цивілізованості російського народу, адже лише люди, далекі від цивілізаційних стандартів (окремо варто виділити свободу, вільний розвиток, міжкультурні комунікації), можуть насаджувати свої стереотипізовані проекти розвитку іншій культурі. Іван Франко у статті «Сухий пень» відверто пише про азійськість Росії, яку допомогла подолати європейськість українців: «А в числі мучеників, каторжників, кайданників, засуджених без суду, адмінїстраційним порядком, гонених без ціли, без глузду ми бачимо цілий один народ, один із найбільших у Славянщинї, народ, що колись добровільно прилучився до Росії, що своїм приступленєм до неї розломав ту китайську стіну, ... втягнув її в концерт европейських держав та в живе супірництво европейської політики, ...допоміг дуже багато... до її европеїзації...»
Зріз суспільно-політичних, культурних і ментальних проблем Росії Іван Франко подає в статті «Подуви весни в Росії». Найважливішою проблемою для російської інтелігенції публіцист вважає проблему відсутності в їхній ментальності розуміння правової держави, якою б мала стати Росія. Тотальний обман як компонент самодержавницької системи став гальмівним елементом на шляху її історичного поступу. Російське суспільство перебувало в стані цивілізаційної стагнації, тож невеликі ліберальні кроки уряду російська інтелігенція сприйняла як початок нової ери. Іван Франко дивується з недалекоглядності російської еліти, її сліпої віри в політичну «весну». Проблеми як на суспільно-політичному, так і на ментальному рівні зумовлені інформаційною блокадою суспільства, яка стирає межу між філософськими категоріями «правда — брехня», дефінітивно пересмикуючи їх. Боротьба з деструктивними ідеями, на думку Івана Франка, можлива лише зброєю свободи думки, слова, преси, адже без публічного обговорення суспільних проблем залишаться лише урядові декларації на папері.
Іван Франко закцентував увагу на негативних аспектах ментальності росіян, які є перешкодою як для політичного, так і для культурного діалогу з українцями. Національна критика публіциста мала б допомогти ментальній люстрації російського народу, а отже, психічному оздоровленню його національного організму. Тому постулати Івана Франка залишаються сьогодні, як ніколи, актуальними.
