На уроки музики я ходив лише місяць, двічі на тиждень. Хоча домовилися платити за кожних двадцять уроків, мама приготувала аванс для вчителя, щоб було йому на свята. Батько працював рахівником, мама вчителювала; кожна копійка була на обліку, бо — крім усього іншого — доводилося виплачувати позику на купівлю хати. До того ж наша корова Зірка запустилася (так кажуть у селі), і вже два місяці ми жили без свого молока.. Проте — після довгих вагань — мене таки прилаштували «на музику» (чим я тішився, хоча після перших уроків почав небезпідставно підозрювати, що мелодика — щось дуже не моє).
Сніжинки спроквола кружляли у повітрі, не знаючи — впасти чи політати ще. Жук, волохатий сусідський пес, завжди голодний і від того розумний, зазирнув мені в руку. Не жуючи, проковтнув картоплину і подякував хвостом.
Біля продуктової лавки походжав міліціонер Сенкевич і стовбичив колишній льотчик — капітан Заболотний. Міліціонер був у кашкеті (бо на його здоровенну голову держава не мала шапки). Натомість Заболотний був у шапці, але без шинелі: десь комусь заклав її за гроші, бо безперервно пив; на гімнастерці мав півтора десятка орденів і медалей; навіть у найгірші дні не закладав портупеї. Як і всі, Заболотного я жалів, а Сенкевича не любив, бо він брутально й несправедливо порядкував у чергах за хлібом, якого завжди бракувало на всіх, хто мав продовольчі картки. До того ж міліціонер доводився якимось родичем моїй бабусі, але — обтяжений високою посадою — нас цурався.
Біля приміщення суду, як завжди, стояли пригнічені люди. Під конвоєм вивели блідого хлопчину з тих, що втікали з Донбасу. На роботу під землею хапали хлопців по всій Україні, а втікачів ловили, як зайців, і везли на такі самі шахти у Воркуту. Сьогодні нащадки тих, хто прижився на Донеччині спілкуються мовою, яка їм здається російською, і голосують за комуністів.
Відразу за приміщенням суду — міст через болото, на яке перетворився колишній ставок. За мостом — моя консерваторія: халупа, з двох вікон якої одне забите фанерою. Мій маестро носить заяложений фетровий капелюх, має потертий портфель із свинячої шкіри і обіймає посаду пожежного інспектора. Має право виписувати штрафні квитанції за непрочищені комини, але вміє зачинити портфель на два блискучі замочки, якщо порушник наливає чарчину. У фартовий день маестро (всі називають його Фєдька) закінчував роботу в тому блаженному градусі, коли все подобається; проте ніколи не хитався, не падав, не лаявся і не ліз у бійку.
Коли я увійшов, Фєдька сидів коло столу на єдиному у кімнаті стільці; їв варену картоплю з тюлькою; його мати робила те саме, сидячи на ліжку. Нещасним рибкам ні він, ні вона не відривали голови і не виймали кишечки; перчини й лаврові листочки, які траплялися у розсолі, плювали на підлогу. Пляшка горілки була ледь почата, так що все новорічне свято лишалося попереду. Як завжди, мати музиканта була в одному валянку, бо другого не мала. Коли боса нога синіла, натягала валянок на неї; і так кілька разів упродовж мого уроку. Гармошка з блискучими ґудзиками стояла під вікном на підлозі. Я віддав учителеві гроші, він поплював на кожну купюру і поклав їх під пляшку.
— Не боись, маманя! — сказав Фєдька і налив собі та їй. — Со мной не пропадешь, верно? Жена найдеть себе другова, а мать сыночка никада. Скажи?
— Дай сапог, пойду до ветру.
Фєдька зняв чобіт і пересів на свою розкладачку, а я взяв інструмент і умостився на стільці.
— Играй, паря! Мы им покажем едрену мать!
Я почав рипати «Из-под дуба, из-под вяза...» (такою була програма); раз по раз помилявся і злостився на себе. Про нотну грамоту не йшлося; маестро її не знав, але грав віртуозно. Під носом чи то пахла, чи то смерділа тюлька, і мені її хотілося; хочеться й досі, а тоді — після неситого 46-го і перед голодним 47-им — це був прекрасний харч. Маманя повернулася, віддала чобіт, і вони знову випили — небагато, на денці шклянки. Я відсунувся від тюльки і грав, як гралося, а мої господарі про щось гомоніли, при цьому одноманітно і нудно матюкаючись. Усі ті слова я знав, але щоб так розмовляли син і мати — ніколи не чув. Пляшка порожніла. Маманя поміняла валянок, а Фєдька забрав у мене гармошку і заспівав:
Моя милка заболела,
Захотела молока.
Не попала под корову,
а попала под быка.
Маманя також розвеселилася і — тонесенько, по-дівочому чи навіть по-дитячи — долучилася до вокалу: «Поезд едет, рельсы гнутся. Под мостом попы дерутся. Самый маленький попок удирает без сапог». Фєдька рвонув гармошку і видав текст, сповнений не лише побутового, а й філософського сенсу: «Раньше были времена, а теперь моменты. Даже кошка у кота просит алименты». Не знаю, як ці нещасні люди втрапили з Росії на Полісся і куди помандрували далі; було їх шкода.
Коли я почав одягатися, Фєдька критично глянув на пляшку. Вирішив, що лишилося мало, і згріб у кишеню свій гонорар; з дому ми вийшли разом. На мосту вітер зняв з голови маестро капелюха, і мені довелося ловити його на льоду, між дзвінкими стеблами очерету. Разом з Фєдькою я зайшов у лавку — подивитися на бідненьку книжкову полицю, де поміж шкільними підручниками вона не стерпіла наруги і на тімениці розповзлася по шву. Далі було нецікаво, бо Уфман вимагав гроші, а Сенкевич відмовлявся купувати «брак» і заплатив лише за розбите дзеркальце. Міліціонер завжди старший за єврея, якщо єврей не має погонів КДБ.
Жук лежав під хвірткою, притрушений снігом, але по- вовчому впевнений в собі. Хоча знав, що я, йдучи не з дому, а додому, не маю для нього гостинця, підвівся, обтрусився і штурхнув мене лагідним носом у руку. Весною вкрав у нас троє курчат і став персоною non grata; досконало розумів ситуацію і дружив зі мною так, щоб не скомпрометувати ні мене, ні себе.
Ледь переступивши поріг, я відчув, що вдома щось діється. Батько зосереджено мовчав. Мама нервувала і намагалася здаватися спокійною. Бабуся раптом стала найстаршою не за віком, а за рангом; чи не вперше на моїй пам’яті не посміхнулася мені і не торкнулася мого плеча обмозолілими пальцями. Причина була поважною: Зірка почала телитися. Гріли воду; раз по раз бігали у хлів. Батько хотів іти за ветеринаром, але бабуся «ветінара» забракувала, бо «він ще
