Однією з найважливіших фундаментальних складових будь-якої високорозвиненої держави є університети. Університет — це не просто місце, де молоде покоління здобуває вищу освіту. Це набагато більше! Університет — це місце, де інтелектуальна аура стиснута й розігріта до стану плазми; це місце, де ноосфера густіша, ніж атмосфера; це місце, де зароджуються ідеї й технології майбутнього; це місце, де загальносвітові демократичні та гуманітарні цінності зведено у ранг «Статуту».... Звичайно ж, усе це, зокрема, передбачає і першокласне «приладо-технічне» оснащення університетів, і високий міжнародний рейтинг його професури.
А що ж українські університети? Чи відповідають вони вищезазначеним критеріям? Відсотків на 80 — на жаль, ні.
Чи може вищий навчальний заклад мати статус університету, якщо, образно кажучи, фізику там вивчають за вольтметром, виготовленим артіллю «Червоний партизан» у 1950 році, а на хімії використовують в основному піпетки Гусь-Хрустального склозаводу? Якщо університетські професори не ведуть досліджень у пріоритетних сферах природничих і гуманітарних наук, а статті своїх скромних наукових пошуків публікують виключно у «Збірках» рідного університету, котрих ніхто не тільки в Європі, а і в Україні не читає? Чи про багатьох університетських професорів можна сказати словами А. Вознесенського «Вас молниею заживо испепелял талант», якщо межа мрій переважної більшості вузівських викладачів —ВАКівський диплом доктора наук і диплом професора. І все, «життя вдалося»! Далі можна до пенсії «доїти» налагоджену тематику, навіть якщо вона (разом з обладнанням) давно застаріла — ніхто й слова не скаже, а світова цивілізація в цей час йтиме від нас уперед семимильними кроками.
Думаю, я не надто помилюся, коли припущу, що 80% лабораторних студентських робіт і 60—70% наукових досліджень, що проводяться в наших університетах — безнадійно відстали від світового рівня і нікому не потрібні. Скажіть, скільки в Україні університетів, де проводяться успішні, визнані міжнародним науковим співтовариством дослідження з водневої та термоядерної енергетики, з нанотехнологій і нових носіїв інформації, з геному людини і клонування вищих організмів, та ще й із залученням до них студентів? Адже саме з цих розробок їхні автори (та їхні країни) через 10—15 років витягуватимуть багатомільярдні прибутки. А Україна купуватиме і платитиме, платитиме і купуватиме....
Ще одне. Студенти університетів усіх країн світу й за всіх часів завжди були оплотом свободи, завжди гостро реагували на «поліцейські перегини» у своїй державі. І хіба це не сигнал тривоги, коли і на усіх минулих, і на останніх виборах десятки тисяч студентів перелякано йшли голосувати за того кандидата чи партію, на яких зупинявся перст ректора чи проректора (і не так важливо, кому саме симпатизував ректорат у тому чи іншому регіоні країни)? Кого ростять із цих студентів?
А деякі навчальні заклади на моїх здивованих очах усього за якісь п’ять років проходили «славний бойовий шлях» від якогось «кулінарного технікуму» до «Національного Університету Євроремонту» вищої (IV) категорії, та ще і з купою хитромудрих спеціальностей. Як кажуть: «Зв’язки і гроші (замість «завзятість і праця») — все пере...руть» (відсутню літеру вставте самі). Я вже не кажу про те, що у таких «університетах» усе купується і продається.
Не менш гнітюче виглядає і духовно-етична атмосфера дуже багатьох наших вищих навчальних закладів — за цим «параметром» вони нагадують певні острівці СРСР епохи пізнього Л. Брежнєва. Прочитайте будь-яку університетську газету. Зворушливі звіти старост груп, безликі матеріали... А щоб студент критикував доцента чи доцент проректора — борони Боже. Ну, чим не газета «Правда» зразка 1980 року. А це означає, що зі стін цих вищих навчальних закладів вийде нове покоління погано освічених молодих людей з агресивним неприйняттям стандартів відкритого демократичного суспільства, з твердою переконаністю, що поет (Б. Окуджава), який написав рядки «не покупаются, не покупаются доброе имя, талант и любовь» — недотепа і «лох».
Усе це аж ніяк не «окремі недоліки». Усе це небезпечно. Усе це настільки небезпечно, що є загрозою національній безпеці України. Тому вирішувати цю проблему треба рішуче і швидко. Але не одними лише «адміністративними методами». А саме:
1. Якщо новий Кабмін не доб’ється гідного фінансування вищої школи, значить, Україна отримала не той Кабмін, якого ми усі чекали, тому що вища школа — це основа майбутнього благополуччя нації, і не тільки духовного, але й матеріального.
2. Сьогодні багато вищих навчальних закладів підраховують різні рейтинги своїх викладачів, кафедр, факультетів. Однак потрібно, щоб рейтингова система, по- перше, об’єктивно відтворювала досягнення викладача, кафедри, факультету й вищого навчального закладу за п’ять років, для чого має бути розумною, виразною й загальною для всіх вузів України; а по-друге (і це головне!), стала б основою переміщення викладачів вгору-вниз службовими (виборними) «сходами», закриття-відкриття кафедр, підвищення-пониження категорії вищого навчального закладу. В університеті не має бути нічого вічного — вічною має бути тільки КОНКУРЕНЦІЯ на вічному шляху до ВЕРШИН!
За що мають присуджуватися рейтингові бали, наприклад, професору? За видання підручника з грифом Міністерства освіти і науки; за видання наукової монографії; за підготовку аспіранта; за розвиток нового для України (чи хоча б вищого навчального закладу) напрямку досліджень; за патенти, особливо міжнародні; за публікації в міжнародних журналах зі списку «181» (в Україні таких журналів усього лише шість — це ті, що повністю перекладаються на англійську мову; а «Збірку праць» свого навчального закладу залиште для аспірантів й асистентів — не личить доктору-професору включати до свого списку роботи, які практично ніхто ані в Україні, ані тим більше в Європі не читає); за участь у міжнародних конференціях (тільки справжніх, а не фальшивих, на які збираються лише колеги з екс-СРСР); за великі держ- і госпдоговорні роботи (що стосується «дрібного фінансування» — якщо у вас є «тісні зв’язки» у МОН чи у дирекції заводу, то ви легко випросите собі трохи грошей під свою стару, звичну наукову тематику і спокійно її «чесатимете» до пенсії); за реальну участь у міжнародних наукових програмах. Ось і все. Не присуджуються бали за дипломи ВАК і МОН (диплом доктора і/або професора — це лише привід на посаду професора, а бали нараховуються тільки за результати п’ятирічної праці), грамоти губернатора, а також за фотографії, де професор стоїть обійнявшись із заступником міністра.
Далі професорсько-доцентські бали підсумовуються по кожному факультету. Далі до них додається сума балів зі ще двох рейтингів: «рейтингу технічної оснащеності» факультету, тобто за наявність на факультеті сучасної приладової й комп’ютерної бази — як для лабораторних і курсових робіт студентів, так і для наукової роботи викладачів; і «рейтингу ергономічному» — тобто наявність достатніх навчально-лабораторних площ, зручних меблів і т.д. Потрібен ще один вузівський рейтинг — умовно кажучи, «індекс свободи» — але поки що не зовсім ясно, як його рахувати. Три факультетські рейтинги — щодо викладачів, приладів і площ (плюс незрозумілий поки що «індекс свободи») — підсумовуються, і ось вам рейтинг факультету. Сума усіх факультетських рейтингів — і є рейтинг вищого навчального закладу (але лише на п’ять років).
Після такого «рейтингування» в Україні залишиться десяток справжніх університетів IV категорії. Але Кабміну їх доведеться фінансувати «по-справжньому». Інші вищі навчальні заклади, по-перше, матимуть нижчу категорію, по-друге, не повинні називатися університетами. Частину вищих навчальних закладів (створених за принципом «вул. Малої Арнаутської» О. Бендера) — має бути позбавлено ліцензії. До речі, університети, що саме залишилися і повинні взяти на себе усі функції ВАК, а сам ВАК краще ліквідувати. Також потрібно забрати у Міносвіти право присуджувати диплом професора. Професор — це посада, така ж як водій, і не більше, її треба регулярно підтверджувати, як і водійський клас. А не підтвердили — на п’ять років у доценти, і не потрібно розмахувати у всіх перед носом своїми докторсько-професорсько-академічними дипломами. Працювати потрібно, панове!
Усе це (чи щось подібне) треба зробити терміново протягом 2005 року. Тому, на мою думку, новий міністр освіти і науки в Україні, по- перше, має мати характер бійця, по-друге, має стати одним з головних членів Кабміну і обов’язково увійти до складу РНБОУ.
І останнє (але дуже принципове!). Якщо ми обрали дійсно НАРОДНУ владу, якщо вона дійсно хоче максимально ввести в дію ІНТЕЛЕКТ НАЦІЇ — я пропоную: в корпус радників міністра (будь-якого міністерства) обов’язково включати (на конкурсній основі, зрозуміло) авторів найбільш розумних і чесних публікацій останніх років з відповідних «міністерських проблем» у серйозних газетах.
