Наприкінці минулого тижня українська громада вшановувала своїх держслужбовців різного рангу. Іхнє професійне свято відзначається вдруге, тому особливого ажіотажу не спостерігалося. Хочеться вірити, що це лише через малообізнаність наших співвітчизників із такою подією. Яким має бути державний службовець в Україні? Кому і за якими законами він має служити? Хто вимірюватиме коефіцієнт корисності його служби і за якими параметрами? Такі питання є більше, ніж просто питаннями, є більше, ніж питання філософські. Але вони є, і на них треба давати відповідь щодня, щогодини. Не просто словами, а діями. Як чиновникам, так і громадянам.
Поволі пригадуються події восьмирічної давності, коли Верховна Рада України поетапно «пробивала» Основний Закон України. Камінь зіткнення вже було знайдено в перших рядках преамбули. Пригадується, як голова конституційної комісії Михайло Сирота переконував народних обранців підтримати саме в такій редакції тезу: «усвідомлюючи відповідальність перед Богом, нинішніми і прийдешніми поколіннями». Як добре, що погодилися...
Оскільки я всю подальшу долю своєї держави сприймаю виключно через призму Основного Закону, то вирішальним, як на мене, для держслужбовця будь-якого рівня має стати саме теза із преамбули Основного Закону України про усвідомлення відповідальності перед Богом, нинішніми і прийдешніми поколіннями. Усвідомлення відповідальності — це процес тривалий. Над моїм усвідомленням моєї ж відповідальності працювала не тільки я. Розуміння таке закладалося батьками, батьками батьків, батьками батьків батьків... І так далі.
Чи є в українських державних службовців почуття усвідомлення відповідальності перед Богом, нинішніми, прийдешніми поколіннями? Без сумніву, є. Є навіть і на високих державних посадах. Про таких держслужбовців треба говорити, на них треба рівнятися.
...Він молодий. У нього все попереду, але вже і сьогодні є багато. Є посада, яка за рангом прирівнюється до міністра, є повага як серед міністрів, так і серед простих людей. Але він цим не хизується. Його шкільні друзі і дотепер толком не знають, де він точно працює. Знають, що він десь там у Києві щось робить. До них, на жаль, приїздить не так часто, як би вони хотіли. Він тримається землі і буде триматися, бо ключовим у його діяннях є ключова теза преамбули Основного Закону України.
А ще він регулярно ходить в церкву. Напевно, це він робить з дитинства регулярно. Він християнин, бо тільки-но навчився говорити, бабуся привчила його щодня звертатися до Бога «Отче наш». Як і «Ще не вмерла Україна». Він жив цими вічними категоріями, і поряд непомітно із життям приходило усвідомлення перед Богом, нинішніми, прийдешніми поколіннями.
А ще він шанує батьків. Пам’ятає четверту заповідь Божу і живе з нею щодня. Їх віддаляє відстань, але душею вони щохвилини поруч. В його діях, бо основне його кредо — робити так, щоб не було їм соромно за нього. Бо вони повинні лише ним пишатися, лише ним гордитися. І не менше. А ще він дав слово своїй бабусі, що не зганьбить її мрію. А мрія її була — Україна. 24 серпня 1991 року вона йому сказала, що може і не жити вже, бо мрія її життя здійснилася.
А ще на закінчення вузу в якості подарунка на день народження Верховна Рада України подарувала йому Основний Закон України. Для роботи в подальшому. Та тоді він ще про це не знав. Він готувався до складних державних іспитів, сидів в бібліотеках. І просив Господа Бога. І Бог його почув. І дав йому багато навзамін.
Свідомо не називаю його імені. Хочу, щоб кожен державний службовець — від сільського до міністра — впізнав себе. Дуже хочеться, а ще більше — вірю, що саме так і буде в нашій державі.
