Літературний процес в Україні завжди мав складний, суперечливий, а часом і драматичний характер. Це було викликане об’єктивними історичними причинами. Як одна з форм художнього відображення дійсності, українська література завжди була нерозривно пов’язана з історією України. І так само, як про українську історію, про українську словесність склалося багато в чому спотворене уявлення.
Однією з найбільш укорінених помилок є думка, що українська література — це те, що написано українською мовою. Однак таке уявлення не лише не відповідає дійсності, а й глибоко помилкове й примітивне. Насправді українська література за своєю природою багатомовна, оскільки українські письменники у своїй літературній творчості нарівні з рідною широко використовували й інші мови.
Явище багатомовності національної літератури аж ніяк не виняткове, а досить поширене. У літературі багатьох народів поряд з творами рідною мовою існує дуже багато творів, написаних іншими мовами. Такий іншомовний літературно-художній пласт утворюється протягом тривалого історичного періоду й відображає своєрідність історії культурного розвитку певного народу.
Україна в цьому ряду не є винятком. Не рахуючи «загальноєвропейської» латини (перша друкована книга, написана українцем Юрієм Дрогобичем, вийшла у світ 1483 року й була написана латиною) та церковнослов’янської мови, українські письменники писали також польською, німецькою, угорською мовами. Але особливо слушно виділити російськомовний пласт української літератури.
На жаль, у вітчизняному літературознавстві склалася абсолютно неправильна традиція відносити твори, написані українськими письменниками російською мовою, виключно до російської літератури. Дійшло до того, що творчість Гоголя українські школярі вивчають сьогодні в курсі «Зарубіжна література».
Це тим паче дивно, що латинські, церковнослов’янські й навіть польські твори українських авторів сьогодні вже визнаються невід’ємною частиною української літератури. До скарбниці української національної культури повернуто імена Павла Русина, Себастяна Кленовича, Станіслава Орiховського, Адама Чагровського, братів Зиморовичiв, Симона Пекаліда і багатьох інших.
Те, що чимало українців писали не українською мовою, аж ніяк не свідчить про відсутність у них патріотизму. Якраз навпаки, найбільш патріотичні українські твори, наприклад «Історія Русів», «Тарас Бульба», були написані російською.
Відмова від української російськомовної літератури як невід’ємної частини єдиної української літератури, нарівні з українською україномовною літературою та українською польськомовною літературою, є абсолютно ненормальною. Залучення іншомовних пластів у загальний аналіз тієї чи іншої літератури дозволяє більш широко й повно відтворити картину її розвитку, її міжнаціональних зв’язків у всьому розмаїтті форм її існування.
Такий підхід до вивчення цього явища зумовлений тим, що в кожного народу є національна культура і є культура нації. Друге поняття набагато ширше, багатше за своїм внутрішнім змістом. Таким чином, незалежно від того, чи віднесений той чи інший іншомовний пласт за своїм мовним статусом до якоїсь національної літератури, він має розглядатися як чинник того літературного процесу, в якому він складався і складовою частиною якого він фактично є.
Багатомовність українського літературного процесу має бути прийнята літературознавством як один з головних наукових методологічних принципів у вивченні української літератури. У своєму активі вона має не лише україномовні тексти, а й латинські, польські, німецькі, угорські та російські (за мовою), створені письменниками, які свідомо й послідовно підкреслювали своє українське походження або з патріотичних позицій писали про історію України, описували природу, звичаї, побут, заняття, проблеми історичного і сучасного для них життя українського народу.
Сьогодні багато говорять про те, яким бути статусу російської мови в Україні.
Сама історія дає відповідь на це питання. Російська мова не є чужою для українців, вона створювалася цілими поколіннями наших земляків. Унаслідок об’єктивних історичних причин в Україні нею створювалася не лише художня, а й історична, наукова, технічна, ділова література.
Враховуючи сказане, російська мова, нарівні з українською, а також польською, має бути визнана літературною мовою України, а російськомовна українська література повноцінно увійти до загальнонаціональної скарбниці культури.
Що ж до державної мови, то вона має бути одна. По своїй суті Державна мова є таким же символом державності, як Державний прапор, Державний герб і Державний гімн. Відповідно до статті 65 Конституції України повага до її державних символів є обов’язковою для всіх громадян України. Неповага до Державної мови повинна мати ті самі наслідки, що й зневажання державних символів.
І, нарешті, останнє. Українці, маючи свою чудову, самобутню й велику мову, нарівні з цим належать до величезного співтовариства російськомовної культури (Російська Федерація, країни СНД і Балтії, Ізраїль). Точнісінько так само, як, наприклад, американці, канадці, ірландці, австралійці, новозеландці й інші належать до англомовного світу, або латиноамериканські народи — до іспаномовного. І в цьому немає нічого образливого або принизливого. Навпаки, це лише звеличує їх, оскільки робить незмірно багатшими духовно. Надто багато спільних зв’язків поєднує в культурному плані українців і росіян, щоб українська культура могла відмовитися від будь-якого зв’язку з російською й не мати з нею нічого спільного.
За свою багатовікову історію Україна втратила багато цінностей: цілу низку споконвічних автохтонних земель, природні багатства, історичні пам’ятки, найцінніше — мільйони людських життів, і навіть свою початкову історичну назву — Русь. То чи варто втрачати духовне багатство й відмовлятися сьогодні від російськомовної літератури, створеної українцями, і українських письменників, які писали російською? Адже це продукт творчості українського генія, українського духу, й ми не маємо права від них відмовлятися, як не відмовлялися й вони самі від своєї української національності.
Україні давно вже час повернути те, що належить їй по праву, — втрачену літературну спадщину.
