Останнім часом не часто доводилося бути вдома, отож, на превеликий жаль, пропустила багато виставок, на яких виставлявся Валерій Франчук. Але цього разу із нетерпінням і незмінним хвилюванням йшла на зустріч із ним, із його думками, аби таким чином не тільки долучитися до його внутрішнього світу, але й звірити своє бачення та сприйняття дня сьогоднішнього. Зрештою, довідатися, як він жив і про що думав протягом останніх трьох років.
Життя — основа творчості будь-якої творчої особистості. Але Життя та Мистецтво — це не синоніми. Це залежні один від одного суверенні світи. І художник — міст між ними. Валерій Франчук має рідкісний дар, через який він свій час відчуває — показує — творить. Річ через нього сама себе пише. Його рука — виконавець, але не його, а Того, що через нього хоче бути!
Із будь-якого полотна легко прочитується, що сучасність у нього — як сукупність кращого, бо його серце бачить краще за очі. «Прийшов час збирати». Манюсіньке дівча із кошиком серед старших із роду. Наша духовна цілісність, наш нормальний розвиток не порушені, ми не відмовляємося від традицій прадідів. Не відмовилися, таким чином, від П’ятої Заповіді. Спадковість нашої одвічної роботи на цій землі, дум і долі... Як народу. Написане полотно 2004 р. А далі — повне внутрішнє волевиявлення, без якого немає живопиису, — робота «Сплетіння часу», написана вже 2005 р. Ще далі, як продовження теми — «Чекання», датоване минулим роком.
Чи змінився стиль? Тут можна зауважити тільки одне: кожний радіус його духовного кола має свою, зовсім іншу мову.
Отож якщо із цієї експозиції, виставленої у Національному музеї літератури на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка, вихопити лише ці три роботи, то про яке «швидкотворення», яке часто закидають йому його колеги, який поспіх може йтися?! До речі, «Вінки долі» він відчував — показував — творив шість (!) років — від 1996 аж до 2001-го. Певно, чим досконалішими видаються нам його роботи, тим для нього — навпаки.
Франчук — сильна духом людина. Від постійних закидів, що його мистецька вправність «не підноситься, незважаючи на тематичну актуальність, вище посередності», у будь-кого можуть опуститися руки. Дехто давно б зламався. Тільки не він! Він — дуже гострий спостерігач, схильнимй до іронії. Великий і скромниий патріот своєї країни, невтомний бурлака та любитель випробовувати життя в усіх його характерних формах. Часом я бачила його втомленим, інколи — суворим, але завжди він уважний до будь-якого прояву життя. Дивлюся на нього та думаю: а чи має художник особисту біографію, окрім тієї, що в ремеслі його? А коли є — чи важлива вона?
Увесь Франчук у двох словах: дар і труд.
І окреме слово про його пейзажі. Відчуваєш майже фізичну владу просторів (рідних і чужих місць), які супроводжують нас у житті, їхню таїну, новизну, світло та чари. Вони стають часткою свідомості й ти вже не можеш відмовитися від цих місць. Вони ввійшли в тебе як шматки твоєї біографії, як твоє розуміння світу.
І на останок. Дехто засуджує Франчука й звинувачує його в тому, що «малює наче для того, щоб стати лауреатом». Господи, так це ж чудово! Адже писати заради грошей — ницість. А заради слави — доблесть. Або відвага.
