Політиків не люблять ніде. Громадяни ходять на вибори, парламентські й президентські, і знають: хтось стане прем’єр-міністром уряду, інший — високим урядовцем, хтось — главою держави... Однак у демократичних суспільствах журналісти часто глузують з них. Така їхня доля. Росію тут не згадую. Але хто сказав, що це демократична країна — країна вільних людей?
Повернемося до політиків. Уже після нашого Різдва в ефірі західних сусідів слухав таку в’їдливу оповідку про це рухливе плем’я, яке дуже любить подорожувати, особливо за межі своїх теренів. Високі чини завжди охочі когось повчати. Прикладів безліч. Тільки-но загострився збройний конфлікт між ізраїльтянами та палестинським ХАМАСом у Секторі Газа, до Ізраїлю одразу вирушили поважні представники Євросоюзу. В тому числі й шеф чеського МЗС Карел Шварценберг. (Чехія із січня головує в ЄС). У районі конфлікту побували, справи не залагодили, та місію свою виконали. Хто їм щось дорікне?!
Інший конфлікт спалахнув зовсім близько, у Європі — небувала газово-політична атака Москви на Київ. Перед українськими президентськими виборами чи що? Відомо ж: Кремль українця Ющенка та всіх «помаранчевих» не терпить. «Газ — то не наша справа», — сказали у Брюсселі. Мовляв, хай Україна й Москва самі між собою з’ясовують, хто кому як платить, крадуть українці російський газ чи ні. Швиденько отямилися, коли в ряді країн ЄС стало холодно в приміщеннях. Вислали в Україну, на кордон з Росією, своїх газових ревізорів. І чеський прем’єр Мірек Тополанек тут як тут. Порадившись з єврокомісарами, з Києва виїхав до Москви...
Цікаві речі відбувалися у Варшаві. Парламентська опозиція домоглася в сеймі звіту уряду про зміцнення енергетичної безпеки Польщі. Інформувати послів сейму мав прем’єр Туск, а довелося — коаліційному віце-прем’єр-міністру економіки Вальдемару Павляку. Пан Дональд взяв коротку зимову відпустку і гайнув у Доломітові гори, на лижах приємному «білому шаленству» віддатися. Сказано ж: політики люблять подорожувати. От не знати, коли пан прем’єр у своїх Татрах був...
Майже дослівно цю іронічну оповідку з ефіру виклав. Проте на цьому крапку не ставлю. Далі буде не вельми веселе. Його теж треба знати.
Котрийсь із варшавських фахівців у справах Східної Європи (так іменують того пана), історик, казав: «У нинішньому газовому конфлікті має бути жертва. Здається, на цю невтішну роль призначили Україну». Не можемо ми, українці, погодитися з подібним, явно несправедливим, політичним викрутасом.
І наступне — з іншого розділу політики, що безпосередньо стосується нашого майбутнього. Як би не закінчилася ця (чи остання?) міждержавна європейська політико-газова криза, хто б які уроки не зробив з неї, наважуся на думку: українці не погодяться на перетворення своєї державної території в якусь сіру зону між Сходом і Заходом. Українським національним інтересам не цілком відповідає ідея політики східного партнерства, першими речниками якої були, як відомо, польські керівники. Так зване східне партнерство не повинне ставати «м’яким» бар’єром твердого недопущення України до членства у Євросоюзі. Хотіли й хочемо, крім партнерства, перспективи чогось більшого. Українці — здібні учні, здатні швидко вчитися, а не лише пристосовуватися до умов, що склалися. Наш людський, природній, промисловий, науково-технічний потенціал — достатній для необхідного поступального розвитку та процвітання. То не патетика й не міф, а реалії. Хоча оптимістичний міф як психологічний чинник нам теж не зашкодить.
Нагадаю також: приблизно за чотири місяці має відбутися оголошений наприкінці минулого року й названий важливим саміт. Зрозуміло, що Україна, її європейські та євроатлантичні перспективи мали б зайняти на цьому саміті одне з чільних місць серед питань, які будуть порушені. Його порядок денний слід, бодай у початковому накресленні, обговорювати й формулювати. Напевно, не тільки у західних столицях.
Сподіваюся, що в питаннях євроінтеграції буде щораз менше тих, хто повторює вивчену ще в епоху Кучми мантру «ми не готові». Себто, не хочемо, бо північно-східний сусід розгнівається? Тому й кажу: мусимо позбуватися «упирів минулого» (О. Пахльовська) та задавненого політичного візантійства. Уже й пан Л. Кравчук обома руками за НАТО.
...Повторю ще раз уже висловлене — які б події в Україні та навколо неї не відбувалися, мусимо як люди, громадяни своєї країни ставати здруженими. Саме дружність зробить нас, нашу країну сильнішими. А із сильними духом, їх національними інтересами рахуються й інші. Шануймося. І будьмо! Чого собі й вам бажаю. На цілий рік, мабуть, нелегкий.
