Минули Різдвяно-новорічні свята і почалися буденні клопоти, серед яких є місце добрим вчинкам, співчуттю близьким і незнайомим людям. А ще тернополяни готуються до відзначення 99-ї річниці бою під Крутами. Тернопільщина завжди була краєм патріотів, тому тиждень напередодні цієї дати — пора осмислення трагічних подій, як того часу, так і сьогодення.
Оксана ЦВИК, журналіст обласного радіо Тернопільської філії «Національної телекомпанії України»:
— Гарною подією цього тижня була презентація у середу в обласній науковій універсальній бібліотеці абетки в іменах «Абомовня» нашого колеги, надзвичайно талановитого радіожурналіста і поета, лауреата літературно-мистецької премії імені Іванни Блажкевич Ярослава Бензи. Дві попередні його книжки побачили світ за життя Ярослава Антоновича, а от свою «Абомовню» він так і не встиг видати. Це вже зробив його товариш, заслужений журналіст України Євген Баров за кошти спонсорів і видавництва «Богдан». Також доклалися працівники нашої телерадіокомпанії. З Ярославом Бензою мені пощастило сидіти в одному кабінеті. Бачила, як він працює над кожним словом. Так, як в музиканта може бути абсолютний музичний слух, так і в письменника — абсолютне чуття мови. Це можна сказати про Ярослава Антоновича і «Абомовня» — яскраве тому підтвердження. Його дитячі вірші досконалі і, як зазначали учасники презентації, їх варто включити в шкільну програму. А ще потішили цього тижня мої діти. Старший — п’ятнадцятирічний Дмитрик каже до меншого, чотирирічного Леонідка: «Ти совість маєш, що зі всіх моїх підручників познімав обкладинки?» Той несміливо: «Маю». Запитую: «Льонусику, а що таке совість?». Той, мабуть, не знає, що відповісти, думає, а потім каже: «Совість — то те, що треба мати!».
Наприкінці тижня — річниця бою під Крутами. Готую матеріали для ефіру. Сумно, що стільки молодих життів віддали за незалежність нашої держави, і прикро, що історія повторюється.
Леонід БИЦЮРА, заступник тернопільського міського голови:
— Тиждень для мене почався фактично з неділі, коли ми святкували День Соборності України. Окрім традиційних заходів, знаковим було відкриття інтерактивного музею АТО, який дозволяє створити відчуття повної присутності тих бійців, які воюють зараз на cході. Він є унікальним, бо наразі такого в Україні більше немає. Січень в історичному календарі українців взагалі дуже насичений подіями. Практично щодня або день народження відомої особистості, або важлива подія в житті країни. От 29-го — 99-та річниця від дня бою під Крутами. Багато версій щодо тих подій, і коли оцінюєш загальний контекст керівництва Українською державою в ті часи, то розумієш, скільки в них було всіляких загроз, скільки було в них завдань для вирішення. Ставиш і собі запитання: «Як би ти вчинив у тій чи іншій ситуації? Куди би направив війська, куди би дипломатичні зусилля приклав, з ким би намагався знайти контакт, союзництво, проти кого виступав би в першу чергу?» Дуже непрості ті роки, але висновок один — в Україні дуже змінні обставини самі по собі, але незмінні вороги. Тобто, якщо аналізувати Росію тих років, то можна зауважити, що, переживаючи величезні потрясіння, такі самі, як і в Україні — голод, розруху, зміну панівного класу, зміну системи управління, Росія абсолютно не змінила позиції стосовно України. Це настільки дивує. Що ж їх мотивувало при своїх проблемах і далі нападати на Україну? Зараз читаю Миколу Міхновського, і він згадує про те, як в ті роки намагалися писати Конституцію для, так би мовити, постросійської імперії. Знову ж таки, наші попередники, напевне, недостатньо принципово виставляли українське питання. Можемо оцінити, як це відбувалося тоді в Європі. Там нації доволі категорично виступали. Навіть взяти ту саму Австро-Угорщину, як угорці відстоювали своє право на самовизначення, чехи, як відстоювали своє право на самовизначення. Усе-таки повинен бути стержневий інтерес, який об’єднуватиме людей і не змінюватиметься за будь-яких умов. Тобто бій під Крутами і в цілому аналіз подій тих років, мали би бути уроком для того, щоби ми такі помилки не повторювали. Але переконаний, на жаль, помилки будуть повторюватись.
Цей тиждень в нашому місті також насичений кіно: і спілкування з режисером фільму «Жива» Тарасом Химичом, і в четвер — майстер-класи по зйомках фільму на ґаджет, і спеціальний день анімації для дітей 28 січня. Не оминає нас і така реальність — проводимо заходи щодо протидії поширення африканської чуми. Тобто тиждень вдався дуже різним.
Людмила КОЛIНСЬКА, пенсіонер, м. Шумськ:
— Уже декілька років живу в Польщі і радію, коли буваю тут, вдома. Оце приїхала на Водохреща, тішуся, що зустрілася з родиною, сестрою, її дітьми, своїми дітьми. Хоч один день, але відсвяткували разом. Тішуся, що опинилася у своїй хаті, якою, коли мене немає в Шумську, опікуються сусіди — надзвичайно добрі люди і дуже вдячна їм за допомогу. Одразу з ними побачилася. Приємно пройтися вулицями міста, де виросла і до самої пенсії пропрацювала педагогом, поспілкуватися зі знайомими. Це приємні миттєвості. Скажу, що завжди є ностальгія за Україною. Можна сказати, живу на дві домівки — і там, і тут. Але завжди хочеться до Шумська, до своєї рідної хати, до рідних людей, до рідної мови, до своєї рідної землі. Тут навіть дихається інакше. Та час від часу приїжджаючи в Україну, не бачу людей, які були б задоволені теперішньою ситуацією в державі. Як-то кажуть, нема в людських очах радості.
