Що б не говорили, як би не заперечували, як би не маскували аргументи, на поверхню життя завжди випливає справжня суть: у кожному процесі, у кожній події світ ділиться на частини. Ділиться незалежно від того, чи взятий цей світ у цілому, чи це світ певних прошарків суспільства, чи це світ окремої особи. Та інколи цей поділ роблять за тебе інші, легко перекреслюють все, проводячи червону межу там, де її не повинно бути.
Сьогодні жертва — студентство. Сьогодні саме воно відчуває на собі той поділ та тягар межі. І не дивно, що нинi зі словом «студент» ми асоціюємо не здобутки, а зловісну межу, що роз’єднує двох друзів-студентів, зводить між ними бар’єр. Держава безжально перекрила кисень значній частині студентства, бо своїм вказівним перстом поділила цю єдину ланку суспільства на дві групи: тих, чиє навчання вона забезпечує, і тих, хто намагається знайти ці кошти сам. А де знайти? І щоб заробити гроші на своє навчання, студенти у нічну зміну працюють у ресторанах, розклеюють оголошення і т. п. Ці молоді люди вже зараз поставлені в абсолютно різні умови, тому й можливості у кожного різні. То де ж тоді та справедливість наших «справедливих» до тих, хто тільки стає на ноги в цьому житті?
Постає запитання: «А як же Конституція — Основний Закон України?» У Конституції говориться, що держава забезпечує доступність і безоплатність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; що громадяни мають рівні конституційні права; що кожен повинен неухильно дотримуватися Конституції України. Втім, багато чого вона нам гарантує, та тільки як цими гарантіями скористатися? Виникає думка, що в нашій державі студентство потрібне лише як рушійна сила. Досить згадати хоча б голодування-протест у жовтні 1990 року — «революцію на асфальті». Студенти готові допомогти, відстояти, а хто допоможе їм?
Зневага виявляється, наприклад, у тому, що студенти приватних вузів взагалі не відчувають турботу держави. Згадаймо, як «Укрзалізниця» встановила нові правила пільгового проїзду: у студентському квитку мала бути гербова печатка, декілька печаток про стаціонарну форму навчання, відповідно до кількості курсів, і все це завірено підписом ректора. І касири тепер задоволено тицяють розпорядження начальства межи очі студентам, відповідаючи на здивовані «чому?» так: «Є гроші на оплату навчання, значить, знайдуться гроші і на поїздки». Обурює перш за все те, що у людей, які можуть сказати ці слова, давно склався такий стереотип: якщо студент платить за своє навчання, то в нього грошей кури не клюють. Але чомусь ніхто не хоче задуматися над тим, що, може, цей студент віддає останні копійки, «крихти» своїх батьків за те, щоб мати вищу освіту, здійснити свою мрію і вийти у світ висококваліфікованим спеціалістом. Не моє — не болить! Яка користь таким студентам, що тепер 50-процентна знижка буде 10 місяців — з 28 серпня до 28 червня? Чому для цих студентів, таких же студентів з приватних вузів немає ніякої підтримки? Чим керується державний апарат, коли, видаючи закони, він одним допомагає, а з інших сміється, мовляв, подивимось, чого ви варті? Як бачимо, погано бути таким «багатим» студентом.
І в молодих голівках постійно в’ється запитання: чому у демократичній державі студенти поставлені у різні умови, не мають можливості реалізувати свої мрії? Скільки держава буде вдавати, не червоніючи, що турбується про студентів як про майбутнє України, про їхню освіту, а студенти — що вірять їй і хочуть примножувати її багатства? І тому, мабуть, не треба дивуватися, що у молодого покоління з’являється ненависть до своєї країни, немає патріотизму, бо де і з чого йому взятися!
