Символи — неодмінні атрибути людського життя. Вони, як обереги, супроводжують людину від дня її народження до останнього подиху. Таким оберегом може бути натільний хрестик, лялька-мотанка, кінська підкова на одвірку чи прадавня ікона на покутті. В історичному вимірі символами-оберегами були капища з ідолами, а нині залишаються храми, каплиці, придорожні фігури, пам’ятники і могили національних героїв. Разом із легендами та переказами вони творять і бережуть народну пам’ять, є виразниками національної ідентичності. Тому першочерговим завданням усіх заброд було позбавити завойований народ його історичної пам’яті, створити з нього орду безбатченків, якою легко маніпулювати.
У Галичині добре збереглися давні символи самобутньої культури, бо народ ставився до них із великою пошаною, руйнування оберегів завжди вважалося святотатством, що викликало неминучий активний спротив вандалам.
Російські війська, що в 1915 році зайняли Галичину, зруйнували всі пам’ятники Т. Г. Шевченку, розграбували й вивезли сакральні реліквії церков та монастирів, закрили українські школи і газети. Аналогічно чинили й більшовицькі спадкоємці царських генералів, руйнуючи церкви, безвинні придорожні кам’яні хрести. І не цікавило руйнівників, хто поставив цей хрест — перший галицький князь Рюрик Ростиславич чи сільська громада на відзначення звільнення від кріпацтва у 1848 році.
Зайди змінювали назви міст, сіл, вулиць, заводів і фабрик — усе, що могло засвідчити саме існування на цій землі корінного населення.
Моє рідне село, засноване за княжих часів біля каскаду цілющих джерел із прозорою та студеною водою, мало назву Зимна Вода. Прибулим вона не сподобалась, і село вони називали «Водяноє». Сільську церкву Воздвиження Чесного Хреста, збудовану ще 1340 року, за відмову парафіяльної громади перейти у московське православ’я закрили.
Присілок села, що мав назву Зимновідка, став Холодноводкою та довголітнім об’єктом глузувань дотепників. Христинопіль став Червоноградом, Радивилів — Красноармійськом, Левандівка — Жовтневим. Давнє ренесансне містечко Жовква стало Нестеровим, а львівська вулиця Личаківська, що веде до знаного меморіального кладовища, стала вулицею імені Леніна. Не пощастило й родинному містечку середньовічного полеміста Івана Вишенського, яке з Судової Вишні (був там колись повітовий суд) стало Садовою Вишнею.
Зайди добре знали магію символів, бо залишили нам у спадок, як прокляття, свої назви: Дніпропетровськ, Котовськ, Іллічівськ, Свердловськ, Дніпродзержинськ, Кіровоград, Совєтскоє, Октябрьскоє, Леніно, а також тисячі пам’ятників — від Петра I, Катерини II до Ульянова-Леніна.
Важко знайти у світі народ, що фанатично шанує символи своїх поневолювачів і катів. Гляньмо на наших посткомуністичних сусідів — Польщу, Литву, Чехію чи Угорщину: очистившись від тоталітарної символіки, вони сьогодні мають гідний життєвий рівень, повагу світової спільноти.
Галичина також очищає замулені джерела землі й душі, впорядковує старі та створює нові символи української ідентичності. При в’їзді в кожне село чи містечко оновлені каплички чи придорожні хрести, на майданах у квітах могили полеглих борців за волю України, а на пагорбах — золочені бані церков.
