...Поштарка не принесла вам газету, яку передплачуєте. Скажімо, «День». І це вже не вперше. А п’ятничний №52 вам конче потрібний. «Не дали в сортувальному. Дзвоніть туди», — каже ваша листоноша Геня. Телефонуєте у відділення поштового зв’язку. «Не знаємо, де ділася ваша газета. Будемо виясняти», — озивається приємний жіночий голос. «Виясняли» цілий тиждень. Втрачене число газети не доставили, хоч обіцяли. «Ну нема, не знайшли. Може, в сортувальні десь під ноги потрапила і притоптали. Буває». — «А може, хтось підняв, побачив, що в газеті є тижнева програма телебачення, і поклав у кишеню», — іронізуєте, бо що залишається робити. «Може бути», — а в трубці збоку інший голос: «То він? Та пошли його...»
І ви пішли... Спочатку до продовольчої крамниці, яка тепер супермаркетом називається. Приватний. Ми так на приватника надіялись... Милі дівчата, чому у вас все несвіже? Тим м’ясним консервам, паштету, скумбрії, з написів на покришках видно, термін придатності рік тому минув... А вареників не маєте? Бо на вітрині не бачу». — «Завтра, може, завезуть». І не кажіть такого, що все у нас несвіже. Хліб сьогоднішній, і пиріжки...» Коло дверей зустрічаєте господаря маркета. Ви трохи знайомі. «Іду з держадміністрації. Хочу підприємство своє трохи розширити, продавати м’ясний фарш, готові котлети, кров’янку та інші напівфабрикати. Носив папери в «єдине вікно» на реєстрацію. Сказали завтра-післязавтра прийти, бо їм треба час на перевірку і вивчення питання... Тільки ніде не згадуйте поганим словом санстанцію, податкову, я там з гарними дамами нещодавно добрі контакти налагодив... А ви щось пчихаєте. Бережіть себе. Сходіть у поліклініку... Наразі!»
Вранці о 9.15 під дверима терапевта стоїть декілька людей. Крайній перед вами — ще молодий дуже блідий чоловік. У кабінеті терапевта лише медсестра і санітарка. Ляси точать. Коли прийде лікарка, не знають. «Чекайте», — радять. Лікарка прийшла майже о 10-й. Неприємно оглянула чергу. «Ого, скільки вас!..»
Нарешті ви вже надворі. На тротуарі зустрічаєте Івана, з яким колись у доміно грали. Спішить, через нехлюйськи покладену плитку спотикається. «Ви куди?» — «До прокурора. Мого малого кривдять. Учора надвечір якісь хулігани перестріли, гроші відібрали. Подав заяву в райвідділ міліції. Виявляється, навіть не зареєстрували. Сусіди вже мене попереджали: тільки не заїдайся з дільничним інспектором, що захоче, з вами зробить. Ти ж не великий начальник».
Далі можете продовжувати самі. Кожен знає якісь свої приклади.
І хочеться голосно запитати:
...Чи ми до Латинської Америки доплили, чи вже до Африки допливаємо?! Бо з Європою якось тихцем розминулися.
Учора чую на вулиці: «Наш Ющенко, може, й розумний Президент, але не для цієї країни і не для цього суспільства, а більш європейського. У нас потрібні драконівські закони та дії, щоб навести лад і порядок. Німецький «орднунг».
І я засумував... Але їм, Президенту і прем’єру, треба зараз бути разом. Одного воза тягнути. Обставини такі.
От і живемо собі життям, відірваним від серйозних проблем суспільства і держави. Такий собі екзистенційний сюрреалізм.
Мабуть, якимось лиходіям він вигідний.
