Знайомий актор розказав днями, як страшно зніматися в батальних сценах. Хоча, здавалося б, усе не насправді, учасників заледве півсотні, патрони холості. Петарди, димові шашки — не більше. Та й дія відбувається в громадянську, тобто без найменшого натяку на сучасні засоби ведення війни.
І все одно — жах. Нестерпно лежати за бруствером, коли з нього з м'ясом вириває пострілами тріски. Нестерпно робити перший крок у хмару диму і вогню; а потім уже мчиш що є сили і починаєш кричати: «Ура!!!» — з відчаю і страху, від того, що просто- напросто «зриває дах»...
Це — в кіно, причому з більш ніж скромною масовкою. А якщо в атаку підіймається цілий полк? А якщо артпідготовка? А якщо справжніми?
Зрештою, чого варте людське життя? Абсолютно правих, як і абсолютно винних, не буває ніколи, адже, якщо вдуматися, від українського кордону до Новi-Сада менше, ніж від Києва до Харкова... А симптоматичні автокатастрофи (на зразок тієї, яка приголомшила всю Україну менше як місяць тому) тим і «гарні», що ніхто і ніколи не доведе їхню навмисність або ненавмисність...
Коли намагаєшся якомога менше стикатися з повсякденним життям (оскільки це завжди має наслідки), коли займаєшся Театром, тобто створенням нової, принципово іншої, нехай вельми ефемерної реальності, виникає і міцніє відчуття, що в стінах сцени- коробки можна перечекати все. Однак дійсність доганяє і там. Творячи вельми іронічну театральну фантазію, сюжет якої розгортається в деякому умовному місці і в умовний час, спотикаєшся раптом об фразу: «Вони обстріляють нас, тільки-но настане світанок».
Для персонажів це — лише спогад, сон, де все набагато легше і простіше, ніж колись було в житті. У рамках сценічної ілюзії і обстріл, справді, зовсім не небезпечний. («Вони обстріляють нас, тільки-но настане світанок». — «Обстріляють?!» — «Зрозуміло! Що ж їм іще робити? Адже я знаю цих ідіотів, що влаштувалися за нашим курсом: вони просто заздрять чужому життю, тому що в них немає власного!») І чоловіки, що пішли, здавалося б, назавжди, — все одно повертаються додому.
«Ну чого мені сняться такі сни?» — остання фраза в нашому сюжеті. Це питання ставить дочка героїні, майже дівчинка, і в її вустах воно звучить світло, хоч і з нашаруванням смутку. Та й спектакль, власне, про інше, і сни в ньому — про любов, про море, про волю, про манливий подих кожної наступної, ще невідомої миттєвості життя.
Однак як часто нам сняться зовсім не світлі — страшні сни. І як часто не можеш прокинутися, тому що це, виявляється, вже не зовсім сон.
