У той осінній вечір, коли Президент України Віктор Ющенко оголосив, що вчергове розпускає Верховну Раду, я сидів на кухні, пив чай і слухав по радіо пісню Andrea Bocelli & Sasra Brightman «Time To Say Goodbye».
Мені нецікаво було дивитися по телебаченню виступ глави держави, тому що за чотири роки свого президентства Віктор Андрійович так і не спромігся стати лідером української нації. Я розумів, що гарант Конституції, окрім констатації смерті парламенту VІ скликання, нічого оригінального не скаже.
Розпустивши вдруге поспіль законодавчий орган, Ющенко вкотре дав пересвідчитися суспільству та світу в тім, що нинішні вітчизняні політики не вміють домовлятися, дискутувати і нести відповідальність. Політичне життя країни нагадує суцільний балаган, павутиння інтриг та зрад. Президент, який на Майдані обіцяв докорінні зміни на краще, став одним із очільників усіх тих негативних процесів, що відбуваються в державі.
Правляча еліта не соромиться демонструвати, що тяжко хвора на політичну імпотенцію. І що найгірше: ця недуга, яка незрозуміло яким способом передається, зробила своє — так звані слуги народу почали деградувати. Замість того, аби піти на лікарняний, намагаються демонструвати щосили свою здатність до прийняття рішень.
Колись у відомого бразильського футболіста Пеле запитали, яку ідеологію сповідував би він, якби був політиком. Легенда світового футболу відповів, що хотів слідувати ідеології чесної людини. На превеликий жаль, сповідування саме такої цілком зрозумілої ідеології не притаманне нинішнім керівникам держави. Перетворивши український парламент на театр драми і комедії, змінивши амплуа законотворців на блазнів, народні депутати надували кульки, влаштовували бійки під президією, бавилися з електрикою, змагалися в красномовстві, замість того, щоб ухвалювати закони, важливі для країни. Запитання: чи здатен цей депутатський корпус врешті-решт робити хоч щось корисне для цієї країни? Займаючись чим завгодно, отримуючи за це досить пристойні гроші, парламентарям ще вистачає совісті спокійно дивитися в очі своєму народу, який уже давно чекає стабільності, справедливості й так і не здійсненого покращення життя вже сьогодні.
Проте Президент, який повинен у таких ситуаціях виступати в ролі арбітра, пропонувати конкретні шляхи для виходу із кризи, лише нагадує відомого персонажа, що закликав: «Ребята, давайте жить дружно!». Віктор Ющенко замість того, щоб виважено, послідовно й зрозуміло залагоджувати конфліктні ситуації, заплющував майже на все очі, ставлячи палиці в колеса прем’єр-міністру. Успішно запаливши в серцях мільйонів українців вогник надії у 2004 році, Віктор Андрійович не менш успішно його загасив, тим самим розпаливши яскраве полум’я боротьби, ворожнечі та ненависті, в якому сильні опіки отримають усі без виключення політичні гравці. Але, хоч як це дивно, найбільше від цього постраждає український народ. Я не розумію, як Президент може звинувачувати прем’єр-міністра своєї країни у державній зраді й «вішати усіх собак» на уряд. Треба спочатку самому собі дати відповідь на просте запитання: «А що ж я роблю не так?». Справедливо кажуть, що у політиків пам’ять дуже коротка.
Досить часто можна стати свідками дискусії про рівень освіти в Україні. Я, як і мільйони співвітчизників, уже на власній шкурі переконався, що таке жити під владою колишнього бухгалтера колгоспу, агронома чи директора автобази. Я нічого не маю проти цих професій, але відповідальна людина має сама оцінювати, чи зможе вона ефективно працювати у певній сфері, маючи базову освіту зовсім іншого напряму. На прикладі наших політиків розумію, що отримати диплом — це ще не означає здобути якісні знання. Наші діячі мають дипломи різноманітних академій та університетів, але коли справа стосується вирішення конкретних проблем, складається враження, що ти завітав до класу ледарів та двієчників, в якому загальний культурний рівень залишає бажати кращого.
Я не знаю, чи символічно в той вечір лунала пісня «Time To Say Goodbye», але, на моє глибоке переконання, нинішні високопосадовці не готові сказати «до побачення» суспільству. Проте український народ давно хоче попрощатися назавжди з політиками, які протягом 17-ти років «успішно» ганьблять Україну на весь світ, а їхня жага до влади набуває риси смертельної епідемії. І, можливо, пісня «Time To Say Goodbуe» незабаром для більшості представників української влади стане пророчою. Особисто я — не проти.
