Коли наприкінці минулого року в ЗМІ з’явилося повідомлення про те, що Євген Марчук створив Партію Свободи, багато хто неоднозначно сприйняв такий крок досвідченого українського політика. Дійсно, в країні зареєстровано понад сотню партій, багато з них мають значні фінансові кошти. Але так склалося в українській політиці, що під час виборчих кампаній йде змагання не партійних програм, а змагання лідерів партій, тому вважаю, що багато політичних сил були б не проти, щоб їхню організацію очолив такий політичний важкоатлет як Євген Марчук. Але Євген Кирилович пішов іншим шляхом, він не тільки з нуля створив партію, але й заявив, що його мета — привести в політику нових особистостей, тому в партійному списку Партії Свободи не буде олігархів й одіозних збанкрутілих політичних діячів.
Дійсно, погляньте на українських політичних діячів. Як приватизували в перші роки незалежності політичний простір України, так і продовжують до цього дня сидіти у своїх партійних кріслах, незважаючи на те, що народ їм виділяє голосів на підтримку аж нуль цілих й ікс десятих відсотка. Ймовірно, вони так зрослися з керівними партійними кріслами, що народ їм узагалі не потрібен. Пригадайте останні президентські вибори: зібралося трохи відповідальних товаришів, вирішили, що є думка висунути єдиного кандидата, й покотився «одобрямс» по країні, докотившись до глибокого розколу в суспільстві.
Неодноразові спроби штучно створити нових політичних лідерів закінчилися провалом. Зроблять нову стрижку, припудрять, одягнуть новий костюмчик, цілодобово показують по всіх телеканалах — звикай, народе, ось твій новий політичний лідер. А народ не сприймає — який ж це лідер, коли він іще вчора бігав на трапезі «заєдинщиків» і кричав: «Прошу до столу, їсти подано!» Раз прислуговував — отже не лідер. Ви спитаєте: а хто ж з нинішніх політиків не прислужував? Усі прислужували, тому й потрібні в політиці нові особистості в новій партії. Коли «політичні багатоженці», які побували за останню пару років у чотирьох партіях, об’єднуються, створюють нову партію та сподіваються, що завдяки своїм грошам і близькості до влади їм вдасться переконати виборців у своїй високій моральності, чесності та запропонувати народу нову ідеологію процвітання, то мудрий український народ розуміє, що ідеології в цих політичних пристосуванців — ніякої. Точніше кажучи, вся їхня ідеологія полягає в тому, щоб вчасно встигнути туди, де оголошено черговий фуршет.
Наприкінці минулого року, внаслідок відомих подій країна виявилася розколеною навпіл. Це була найнебезпечніша для держави проблема. Фізики знають, що ланцюгову реакцію можна попередити, але якщо вона почалася, то зупинити її неможливо. Тому головна проблема для політиків була — об’єднати країну. Хто може виступати рушійною силою об’єднання. По-перше, це повинен бути дуже досвідчений і авторитетний політик, а по-друге, він не повинен брати участь у політичних розборках, які призвели до розколу. В українській політиці, на мій погляд, є дві кандидатури, яким під силу вирішити завдання об’єднання розколотої країни: Леонід Кравчук і Євген Марчук.
Незважаючи на свій величезний політичний досвід, авторитет серед політиків, Леонід Макарович був помічений «на барикадах» у складі однієї з протиборчих сторін — багато хто пам’ятає, що він був довіреною особою одного з лідерів протиборчих політичних сил, а тому не може виступати об’єднуючою силою, незважаючи на всі свої старання та можливості.
Євген Марчук був єдиним із відомих політиків, який не дозволив минулій владі втягнути себе в політичне протистояння під час минулої виборчої кампанії. Потенціал Марчука- політика дуже високий. Досить навести слова Леоніда Кучми, який завжди ставився до Євгена Марчука без особливих симпатій, оскільки ніяк не міг зіштовхнути генерала з позиції служити країні на позицію прислужувати владі: «Марчук являв собою небачений до тієї пори тип українського політика — імпозантний, ерудований, який володіє іноземними мовами, музицирує, він справляв враження людини знаючої й енергійної, яка добре орієнтується в інформаційних потоках» (Леонід Кучма «Про найголовніше», с. 89).
Знаючий Євген Марчук, що добре орієнтується в інформаційних потоках, чудово розумів, який складний шлях повинна пройти країна шляхом об’єднання, після того як безвідповідальні політики розкололи її навпіл. Для нього не складало труднощів передбачувати хід розвитку подій, оскільки він чудово знав тих, хто стояв поруч із нинішнім Президентом на трибуні Майдану, й чого від цих діячів можна чекати.
Ідеї Майдану, за які проголосував на виборах український народ, багато в чому співпадали з позицією Євгена Марчука, яку він завжди відстоював, незалежно від того, яку посаду посідав. Але одна річ ідея, а зовсім інше — її реалізація. Тому в той час, коли навколо нинішнього Президента олігархи почали боротьбу за те, щоб присунути свої «розкладушки» ближче до гетьманського крісла, ізолювати главу держави від політичних соратників, «прихватизувати» право називатися партією Президента й таким чином фактично «приватизувати» владу в країні, Євген Марчук зайнявся створенням нової партії, оголосив, що піде на парламентські вибори та приведе в політику нових людей, здатних втілити ідеї Майдану в життя.
Подальший хід подій лише підтвердив правильність рішення Євгена Марчука. Внаслідок діяльності непримиренних соратників Президента ядро президентської команди з тріском розлетілося в різні сторони, наочно продемонструвавши: те, що на словах називали командою Президента, на ділі виявилося нестійким утворенням із періодом напіврозпаду кілька місяців. У результаті суспільство розколоте, влада — розколота, опозиція — розрізнена.
Але життя продовжується, суспільство повинне вийти з ситуації, що склалася, й вийти з неї можна лише тоді, коли нову владу втілюватимуть нові кадри, не помічені по різні боки барикад. Саме такі кадри намагається привести в політику Євген Марчук.
