На календарі — серпень. А це означає, що кандидати в президенти нашої держави виходять на фінальний відтинок агітаційних перегонів. Тут усе без змін. У арсеналі кожного штабу — старі добрі методи, перевірені часом. Прихильність виборців здобувається агітпресою та білбордами, які потроху витісняють звичні рекламні вивіски у кювет.
Зокрема, у Львові на кожному кроці городян підстерігають пильні погляди Арсенія Яценюка, Сергія Тігіпка і Бориса Тарасюка. Куди не глянь — ті ж самі обличчя. Дійшло до абсурду: дехто мимоволі вносить цих кандидатів до сокровенного кола родичів та друзів, зживається із ними. На такий ефект і розраховане засмічення вулиць політичною рекламою.
Складається враження, що самі політики, а також грошові лантухи, які фінансують їхню кампанію, продовжують сприймати простий народ за збіговисько йолопів. Себто вони розраховують здобути голоси дешевими (не в грошовому, а в ідейному еквіваленті) газетками та портретними афішами з набором геройських на перший погляд, а насправді — доволі примітивних гасел. На жаль, українці таки купуються на банальну приманку.
Особисто я ніколи не проголосую за людину, яка розкидається мільйонами на агітаційну кампанію себе, коханої. Цього не станеться ще й тому, що поруч із хвацькими портретами кандидатів частенько зауважую вивіски, з яких важкохворі дітлахи адресують перехожим благання про допомогу. Їхні оченята сповнені жаги до життя, яке триватиме лише за умови хірургічного втручання, проведеного за кордоном. Не одному серце защемить, коли пройде повз такий білборд, та хіба зарадиш лиху, коли в кишені вітер гуляє? Не те що у дядьків, які марять президентством, але нужденним чомусь не допомагають.
Кожен народ має таку владу, на яку заслуговує. І справді, ми привчили своїх політиків до халяви, коли солодкі обіцянки виконувати необов’язково. Проте нам ще не пізно зробити висновки. Варто всього лиш суттєво підняти планку у шкалі вимог до політиків: судити їх за кількістю добрих справ, а не за тиражем агіток. Можливо, і заживемо тоді краще.
