Почитав написану болем душі статтю Леоніда Кравчука «Моя тривога». Він переконаний, що її поділяють мільйони українців. Коли б це було в клубі кмітливих, то сказав би, що не можу розділити з ним його тривоги, оскільки не маю де подіти своєї. Та тема дуже серйозна — і тут не до жартів.
Активність першого президента робить йому честь. Він досить часто говорить з народом. Більшість думок Леоніда Кравчука не поділяю, та ціную його неспокій, його переживання за стан справ у державі. І хоча де-не-де між його рядками заховалось «я» — це неважливо. Зрештою, всі ми грішні.
Наш перший президент, як це ввійшло в традицію, критикує третього: багато обіцяв, та майже нічого не зробив; він і нездатний до великої роботи, і порушує Конституцію, і дбає лише про власні інтереси; в нього гіпертрофовані амбіції; не розуміє, для чого створена влада...
Дуже цікава рекомендація Президенту — визначитись, із ким він. А й справді, з ким він повинен бути? Думаю, що сам із собою (коли не рахувати трафарету «із народом», що взагалі-то рівнозначно). Тому-то і важка шапка Мономаха.
Погоджуюсь, що треба відсторонити від влади крамарів і комерсантів. А ось в тому, що сучасні задачі можуть розв’язати освічені та культурні люди, дуже сумніваюсь. На перше місце треба поставити свідомість. Це поняття досить розпливчасте, та його основа — відповідальне ставлення до своїх обов’язків.
Один не дуже грамотний пастух загубив вівцю. Ходив, переживав, шукав... поки вівця не знайшлася. Незважаючи на малограмотність, — пастух свідомий свого обов’язку, тобто є людиною свідомою.
А наші перші два президенти «пропасли» серед іншого і весь торгівельний флот. І нічого, нібито все в порядку речей. А їхня освіта відносно освіти малограмотного пастуха — о-го-го! А от свідомість...
Ну, а відносно «культурності» людини не можу нічого сказати, бо не розумію, що це таке. Колись, за часів Союзу, людину, яка писала «магічні слова» на плоті та в туалеті, вважали некультурною. А зараз ці слова вживають навіть деякі «модерні» письменники у своїх творах. То вони культурні чи ні? Не знаю.
Ось втомлена бабуся доглядає культурні рослини, знищує злі бур’яни. Вона дуже культурна людина.
Як не крути, а культура людини — це її корисна робота і доброта. Добро — культурне, зло — ні.
Є у статті Леоніда Кравчука багато змістовних, глибоких зауважень. Ну що можна мати проти таких слів: «Нація не може жити та успішно розвиватись, коли вона не має чіткої духовної платформи... де не приділяється належної уваги патріотичному вихованню... висунути спільні цілі для всіх громадян» (хіба що незвично чути від Л. Кравчука «нація», а не «народ»). Або: «Окреме принципове питання — формування інформаційно-ідеологічного простору».
Цікаво знати, за яких-то президентів розпродали цей «простір»? Можна було б на кожному каналі «виторгувати» годину вечірнього часу для суспільного телебачення. Це можна зробити й зараз. Адже джерело влади у нас — суспільство, а не олігархи.
Ще б я виділив такий вислів: «...відродження трагічних сторінок української історії... не повинно породжувати ворогів та ненависть». Дуже важливі слова. Справді, скажімо, в трагедії 1932—1933 років не винен ні російський народ, ні його сьогоднішні кремлівські проводирі. Це відродження потрібне для одного висновку: державу треба берегти. І ще хочу зазначити, що важко відрізнити «породження» ненависті від її «оголення».
Леонід Кравчук переконує, що Президент повинен бути головою держави й не мати ніяких повноважень виконавчої влади, не може ніякою мірою впливати на дії уряду.
Ось тут, в цих словах, і «зарита собака». Політична реформа у грудні 2004 року наробила Україні багато біди. Досягається її мета — закріпити владу за олігархами, підірвати позиції Президента. Олександр Мороз стійко відстоював перехід до парламентсько-президентської республіки, переконував, що ця модель абсолютно краща. Хибність такого твердження полягає в його закостенілості. Відсутності руху, діалектики. В певний час ця модель, можливо, і буде краща, та тільки не зараз.
Кермо корабля тримає в руках лише капітан. А «розподіл» влади привів до того, що за кермо корабля «Україна» вчепились ще прем’єр та Рада. Це приводить до безладу. Щоб корабель не потонув, необхідно, щоб кермо було в руках однієї людини. Розподіл влади означає, що хтось керує ходовою частиною, хтось наводить порядок, — а не те, що кожний має свою частину керма.
Зараз всі розуміють, що треба перейти до єдиновладдя. Суперечка в тому, хто повинен бути першою особою: Президент чи прем’єр. Коли відкинути особистості, а взяти до уваги сам принцип, то абсолютно незрозуміло, чому першою особою в державі не повинен бути Президент, якого безпосередньо обирає народ. Він повинен мати достатньо влади, щоб працювати на користь держави. Контроль за ним повинен бути, та цей контроль не є проблемою. Головною проблемою є відродження господарства.
Згоден із Леонідом Кравчуком, що треба перейти до мажоритарної системи при виборах місцевих органів влади, що треба перейти до відкритих списків при виборах народних депутатів (а що, на минулих виборах вони були закриті для виборців?! Дивно).
Наведу останнє побажання першого третьому: «Якщо ви служите українському народу, то повинні твердо стати на шлях європейського вибору... Зробіть все можливе і неможливе для відновлення партнерських відносин із Росією...»
А на мою думку, Віктор Ющенко вже занадто твердо стоїть на шляху європейського вибору. Тут не треба рубати з плеча, а більш докладно розібратись в діалектиці зв’язку між цим шляхом та відновленням корисних відносин із Росією.
Пам’ятаю, десь років із десять тому наша сільська громада мала серйозну суперечку з сільською та районною владами.
— Чому ви так проголосували? — питаю депутата сільської ради. — Адже ваше рішення не сприяє ні селу, ні державі?
— А що?! — відповідає депутат, — ви нас вибрали, довірили нам, отже маємо право проголосувати так, як вважаємо за потрібне.
Ця відповідь знаменна тим, що на такому рівні мислення перебуває і багато народних депутатів.
По-перше, депутат повинен голосувати за те, що потрібно людям, державі, а не за те, що він вважає за потрібне. Якщо він не розуміє, що потрібно, то й такий депутат не потрібний.
По-друге, абсолютно всі члени суспільства повинні бути чимось обмежені в своїй діяльності. Я, наприклад, обмежений законами, яких змінити не можу. Це можуть зробити народні депутати. Це їхня робота, їхня діяльність. Але у своїй законотворчій діяльності народні депутати теж повинні бути обмежені певним законом. Такий закон є, і він називається «Конституція». І оскільки я, людина з маси, не можу змінити закону, яким обмежений, так і депутати не можуть змінити закону, яким обмежені, тобто Конституції. Це незаконно в принципі, незаконно відносно справедливості, та й, по-селянськи кажучи, відносно здорового глузду. Конституцію може змінити лише народ, чи окремий спеціальний орган, демократично обраний населенням для цієї мети. В цьому і полягає зворотній зв’язок у суспільстві, який сприяє стабільності.
Всі реформи Конституції поза думкою народу є незаконними. Згадаймо, як приймались зміни Конституції наприкінці 2004 року. Без обговорення, нашвидкоруч, під галас відомих подій. Ніби не поважні люди це робили, а злодюжки від політики.
Чи доцільна в Раді конституційна більшість, яка долає вето Президента? Можливо, що й потрібна, та вона повинна долати лише вето на «поточні» закони, а не на зміни в Конституції.
Для мобільності управління тимчасові реформи Конституції можуть бути проведені, однак при одночасній підтримці всіх гілок влади. Окрема гілка влади змінити Конституцію не повинна мати права. Це приведе до безладу. А коли зміни підтримують всі гілки влади, то є велика ймовірність того, що їх підтримає й народ. Долати вето Президента на зміни в Конституції Рада не повинна мати права.
Тепер залишається встановити обмеження для діяльності Президента. Зрозуміло, що він повинен робити не те, що хоче, а те, що потрібно для держави. Проблема в тому, що різні люди по-різному дивляться на одні й ті ж речі.
Президент має право накласти вето на будь-яке рішення Ради, а на зміни Конституції повинен мати й абсолютне. Однак не до нескінченності, він повинен відповідати за свої рішення. При накопиченні певної кількості заборон (наприклад, більше 10) частина депутатів (причому, менша частина, скажімо, більше 25) має право оголосити недовіру керівнику держави і запустити процес його переобрання. І цей процес повинен бути максимально спрощений. Одночасно і депутати, що висловлюють недовіру, повинні відповідати за свої дії. Для нейтралізації різних хитрощів потрібно, щоб депутати, які оголошують недовіру, стояли першими у списках своїх блоків чи партій. І після позачергових президентських виборів у випадку, коли Президент знову лишиться на своїй посаді, повинні покласти свої мандати. Тобто, при оголошенні недовіри Президенту не буде при владі або він, або депутати, які висловили йому недовіру.
І на кінець залишається встановити кількість можливих «випадів» в сторону Президента за час його правління. Вважаю, що достатньо одного. Це ж не гра у політиків, а дуже серйозна, відповідальна робота, і кожна людина при владі повинна бути чимось обмежена у своїй діяльності та нести відповідальність за свої помилкові дії.
Коли наші верховоди правдами і неправдами збирають 300 голосів у Раді, щоб на свій розсуд змінити форму правління в державі, — в мене волосся стає дибки.
Та це ще не біда. Біда, коли це доведеться робити всьому чесному люду. І читати в хроніці «світського» життя: «Громадянин України до своєї нерухомості у райських куточках планети ще докуповує кращий будинок Лондона вартістю 800 (вісімсот!) мільйонів...», та у хроніці «темного» життя: «Заплановані 60 (шістдесят) мільйонів допомоги нашому багатостраждальному селу уряд поки-що не може виділити, оскільки на даний час не має вільних коштів»...
