Однією з основних подій тижня було святкування 61-ї річниці Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні — як для ветеранів, так і для представників молодших поколінь. Для одних це — день спогадів про фронтові будні, для інших — зустріч з історією. Детальніше про те, яким побачили цьогорічне святкування 9 травня наші експерти, та про інші події тижня — у рубриці «Що хорошого? Що поганого?»
Ігор ПАСЛАВСЬКИЙ , кандидат політичних наук, директор видавництва «ПАІС» (Львів):
— Найбільша річ, яка викликає моє обурення, — так звана загальна тендеризація України. Мова йде про тендери, згідно з якими всі підприємства державної форми власності мають здійснювати торги на закупівлю товарів, робіт чи послуг. Одразу ж спадає на думку гіркий досвід колективізації та індустріалізації з їхніми злочинами проти нашого суспільства. Проблема полягає в тому, що державні підприємства не можуть вільно розпоряджатися своїми коштами і вільно вибирати собі партнерів. У нас на місцях ця трагедія очевидна: не встигли оголосити тендер, як з Києва вже йде вказівка, хто цей тендер має виграти. До того ж, зараз державні підприємства за ті ж самі товари, що й раніше, змушені платити на 30, 50, а інколи і на всі 100 відсотків більше. Це цікавий метод закріпачення. Я, як директор видавництва, можу навести такий приклад: щоб книжку одного солідного чоловіка зі Львівського юридичного університету (відстань від якого до нашого видавництва — 150 метрів), видану нашим видавництвом, закупив його ж університет, ми мусили цю книжку відправляти до Києва, щоб з Києва її знову направили до Львова в університет. Уявляєте, до яких парадоксів та викривлень це доходить! У підприємств вже були налагоджені контакти, вони могли нормально працювати, а зараз монопольні структури через тендер диктують свої умови. Це величезний удар по малому бізнесу. Підприємства знають, що вони мають купити, але купити нічого не можуть. Бо для того, щоби щось купити, потрібно провести тендер. Це, на мою думку, своєрідна бомба уповільненої дії. Але парадокс полягає в тому, що ми всі зараз переймаємося політичними проблемами, святкуємо, гадаємо, хто у нас буде прем’єром, і ніхто на це не звертає уваги. Звісно, раніше теж були тендери, але проводити їх починали, скажімо, від закупівель на дві, десять чи тридцять тисяч євро. А зараз, щоби купити олівець, потрібно оголошувати тендер. Це підриває малий бізнес і знову концентрує всі кошти у столиці. У нашій країні проводити вільні торги при тій системі, яка існує, це — пародія. Тому що люди, які можуть запропонувати вигідніші умови співпраці, нерідко недопущені до неї. Ми відчуваємо, що у нас іде спад економіки, не наповнюється бюджет, але ніхто не говорить про причини. Вважаю, що така ситуація штучно створена для того, щоб зав’язати руки державним підприємствам, щоб вони не могли вільно розпоряджатися своїми коштами і щоб нав’язувати їм, хто буде переможцем.
Подія зі знаком плюс, це, звичайно, День Перемоги. Для нас це — одне із найбільших свят. Я бачив, як люди старшого покоління ділилися спогадами. Відчувалося всезагальне піднесення. Це була справжня весна і радість, які цей день приніс на наші терени. Єдине, чого би я прагнув, так це того, щоби у день святкування Перемоги у нас не робився акцент на радянському. Бо коли ми говоримо про героїзм ветеранів, ми забуваємо, що було причиною цієї війни. В нашому суспільстві мають утвердитися принципи демократії. І ми не можемо забувати, що День Перемоги — це результат зіткнення двох тоталітарних режимів — комуністичного та фашистського. Тому нам сьогодні, в тому числі й через День Перемоги, варто було б пропагувати демократичні цінності і принципи і доводити, що демократія є тим режимом, який дозволить уникнути таких трагічних для людства масштабів. Це мусить бути новий, свіжий струмінь. Бо, з одного боку, добре зберігати традиції святкування, а з другого — слід розуміти, що ми живемо в іншій країні, в інший час, і святкувати так, як ми святкували тридцять років тому, по великому рахунку не варто.
Петро ГОНЧАР , директор Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара»:
— Найбільша подія для мене — симпозіум гончарства в Державному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному. Три дні науковці з усієї України намагалися розібратися в проблемах традиційної народної культури. Конференції, доповіді, круглі столи — все стосувалося проблем народних промислів. А вони, до речі, якраз і є одним із елементів ідентифікації і проявів національної культури. Тому якщо народні промисли зникають, то таким чином зникає і автентичне обличчя народної культури. Натомість з’являється ерзац. Пропозицій конкретних поки що немає. Звичайно, ставилося й таке питання, як звернення до уряду та влади. Але це вже стало традицією. Я розумію, що все пов’язано з економікою. Але речі, які не купуються, не потрібні. Тобто народні промисли повинні думати самі про себе. Звісно, на переломному історичному моменті такі речі завжди страждають. Однак, думаю, з часом, коли стабілізується політична й економічна ситуація в країні, ці промисли, якщо вони будуть потрібні людям, будуть функціонувати. Я почав це ясно розуміти. Хоча так думав і раніше. Ніякі уряди, президенти з цього приводу не допоможуть. Ці речі потрібні нам, а не їм. Тому треба виходити на ринок, працювати та набиратися досвіду.
Мені здається, що вдалося і святкування Дня Перемоги. Зокрема, подивився кілька програм по ТБ. Особливо сподобалися сюжети по «1+1»: дуже «теплі», не формалізовані, людяні, наближені до проблем ветеранів Великої Вітчизняної війни.
Олексій КУЖЕЛЬНИЙ , художній керівник майстерні театрального мистецтва «Сузір’я»:
— День Перемоги — це вічне свято. У нас була велика дискусія з приводу того, чим відрізняються діти війни від дітей мирного часу. Думаю, це той день, який всіх єднає. Мені здається, дуже важливо, що в цей день існує якась нота, яка не перестає бути тремтливою, емоційною. Це з одного боку. Однак із іншого — дивився російський Перший канал, на якому було чи не 24 години фільмів про війну, в тому числі й про чеченську. Мене дуже збентежило, що ці війни поставили в один ряд.
Також однією з найголовніших подій тижня для нас вважаю відкриття Міжнародного театрального фестивалю «Київ травневий». Природно, що ми готуємо його цілий рік, а виплеснути треба за два тижні. Як завжди, є труднощі з фінансуванням. Але приємно, що ми маємо довіру людей і організацій і таким чином долаємо цю перешкоду. У нас будуть гості з 19 країн світу. Цього року це — фестиваль мистецтв. Особливо насиченою буде програма майстер-класів. Майстри з усього світу демонструватимуть свої пошуки в галузі театрального мистецтва: хтось говоритиме про голос, хтось — про дихання, хтось — про рухи... Сьогодні в Києві вже дозріла ситуація, коли всі колективи, які існують, набули певності, відремонтовані приміщення, театри мають свого глядача і певні показники. Тому сьогодні нам треба відкривати двері для пошуку і виходити на наступний рівень. Я певен, що дуже швидко настане момент, коли відкриється маса нових театрів та нових колективів. Тому українському театрові треба бути в пошуках і в курсі світової картини. Розпочинається фестиваль виставою «Три высокие женщины» за однойменною п’єсою Едварда Олбі, яка має театральну премію «Гвоздь сезона» Союзу театральних діячів Російської Федерації. Головну роль у ній виконує актриса, народна артистка Росії Євгенія Сімонова. А закінчить фестиваль Карел Готт, якому рекомендації не потрібні.
