Віталій Овчаренко народився і виріс на Донбасі, але вільно розмовляє українською. Викликає повагу і та обставина, що свого часу уродженець Красного Лиману, як і його мама, не піддалися масовому сепаратистському психозу, а твердо і непохитно дотримувалися проукраїнської позиції. Виявляється, підґрунтям для такої позиції були неодноразові поїздки Віталія по Україні — разом з іншими футбольними «ультрас». Завдяки маршрутам уболівальників донецькі поступово пізнавали свою країну і вже не сприймали серйозно кремлівських страшилок. Більше довіряли новим друзям із Західної України.
МИ СТАВАЛИ ЛАВОЮ І КРИЧАЛИ: «СЛАВА УКРАЇНІ!»
Віталій на хвилинку задумався, перш ніж відповісти на моє перше «провокаційне» запитання: який зв’язок між футболом і патріотизмом? 2014 року люди, далекі від спорту, були дещо здивовані послідовною проукраїнською позицією футбольних фанатів в Одесі, Дніпрі, Донецьку... Адже, на перший погляд, футбол — річ політично нейтральна. «Це помилкове судження, — відповідає колишній боєць батальйону «Артемівськ». — Футбольні рухи теж мають свої політичні погляди. Українські уболівальники — це на 95% люди з правими поглядами: національний патріотизм, збереження традицій і так далі. А стосовно механізмів, то тут все елементарно: донецькі та луганські фанати їздили вболівати за свої команди — до Львова, Луцька, Тернополя... І бачили, що місцеві міфи стосовно Західної України не мають під собою жодного підґрунтя. Люди нормально живуть і нормально ставляться до «східняків». Ми товаришували зі львівськими «ультрас». А вони дружили з «Динамо» і «Дніпром». «Шахтар» дружив із «Чорноморцем» і полтавською «Ворсклою», і так далі... Коли львівські фанати приїздили в Донецьк, то ми разом з ними гуляли по місту, щоб наша гопота не чіплялася до них. А львів’яни забезпечували нам комфортне перебування в їхньому місті. І коли розпочалася війна, лише одиниці стали зрадниками. Решта фанатів стали на захист України. Ультраси «Шахтаря» захищали всі проукраїнські мітинги. Коли ставало зовсім небезпечно, ми шикувалися лавою (адже у нас є досвід масових бійок!) і кричали: «Слава Україні!». Цим ми відволікали увагу сепарів, щоб вони били саме нас, а не жінок і дітей. Починалося силове протистояння, а в цей час мітингувальники мали хвилин десять часу, щоб збитися в групки і відійти на безпечну віддаль. Нас, звісно, били, бо перевага була на стороні проросійських «тітушок», зате таким чином було врятовано чимало проукраїнських людей, які самі за себе не змогли б постояти».
«ЗШИВАТИ» КРАЇНУ ЛЕГШЕ, КОЛИ Є ЧІТКА ПОЗИЦІЯ ДЕРЖАВИ
Запитую Віталія, чи вірить він у повернення окупованих територій? Колишній студент-міжнародник відповідає: «Вірю. Дуже повчальною є історія Кубані. Ще до війни я в інтернеті спілкувався з кубанським козаком. Той непогано володів українською, точніше — кубанською «балачкою». Розповідав про те, що в деяких станицях дуже довго існувало протистояння між тими, хто під час Другої світової війни підтримував німців, і тими, хто вірив комуністам. Не схвалювалося, коли нащадки «білих» козаків укладали шлюб з представниками «червоного» табору. Це трохи нагадує нинішній вододіл між проукраїнською та проросійською частинами Донбасу. Він і у нас може залишитися надовго. Але ж Кремль навчився працювати з молоддю! Він наполегливо виховує молоде покоління в російсько-імперському дусі. Прикметно, що кубанець, не будучи ні «совком», ні імперцем, все ж, усвідомлював силу російської держави. Вона завжди діяла послідовно. Якщо Україна проявить таку ж принциповість у «зшиванні» України після визволення Донбасу, то і в нас сепаратизм залишиться в минулому».
ПРО МАЙБУТНЮ КНИЖКУ І ПОКАРАННЯ ЗА СЕПАРАТИЗМ
Чув від друзів, що Віталій Овчаренко тепер пише книжку про війну, зокрема й про бої під Дебальцевим. Перепитую у потенційного письменника, чи це правда. Віталій відповідає: «Так, книжку пишу на основі власного досвіду. Ми виходили з оточення вісімнадцятого лютого, тому книжка передусім про бої, і водночас це філософське переосмислення війни. Мої переживання перемежовуються з описом реальних подій і фактів. Витримую певний баланс. І хочу видати її найближчим часом».
Багато говоримо про майбутнє Донбасу. Яким він буде після визволення? Чи не стане гальмом для нашого руху вперед? З іншого боку, упереджене ставлення частини суспільства до «донецьких» може ускладнити реінтеграцію окупованих територій. Адже недаремно народжуються такі вірші: «Я — Донбасс, я угля черней, горше дыма, краснее крови...»
Так талановита поетеса Марина Курапцева передає свій біль, свій стан душі. Багато переміщених услід за Мариною могли б повторити: «Разглядите мою печаль. На сутулых моих плечах сто проклятий и сто сомнений...»
Багато людей зробили свій вибір на користь України, бо не сприйняли «русского мира». Але і в українських реаліях їм досить складно. І не в останню чергу через масові стереотипи, що існують в суспільстві.
Схоже, що Віталій Овчаренко багато думав над цим питанням; він каже: «Це надзвичайно важлива тема. Тому ми з юристкою Іриною Лоюк зараз пишемо законопроект по колабораціонізму. Адже дуже важливо покарати тих, хто винен, і не карати тих, хто не винен. Ми повинні показати тим, хто живе під окупацією, що Україна не вважає всіх зрадниками. Треба добре розібратися в нюансах і обставинах. Справедливе розв’язання проблеми буде неабияким українським капіталом».
