Вже ніхто не сумнівається в тому, що листопадові та грудневі дні 2004 року істотно вплинули на формування суспільної свідомості українського народу. «Народ вже не той», «ми стали іншими», — такі й подібні твердження висловлюють усі, хто намагається збагнути уроки новітньої української революції.
Тож які ми сьогодні?
Передусім слід констатувати, що в Україні з’явилася справжня еліта. Вона народилася не на Печерських пагорбах, а сформувалася на майдані Незалежності. І це не метафора, а реальність.
Цей феномен передусім проявився в, можливо, дещо несподіваному для українців високому ступіні мобілізації й самоорганізації. Багатотисячні мирні демонстрації, перехід на бік опозиції української інтелігенції, студентства, відомих громадських діячів та представників культури, руйнація існуючої системи пропаганди, підтримка Віктора Ющенка органами місцевого самоуправління — все це спростовує вкорінений стереотип про нас як тих, хто «довго запрягає».
Еліті властиве гостре відчуття відповідальності за долю нації, вона виявляє здатність у рішучі моменти бути «прапором» народу, робити рішучі й водночас адекватні до революційних обставин кроки. Цього не робили Президент України, міністри, депутати, усі ті, хто впродовж останніх років називав себе елітою, або ж з гордістю вважав, що до неї належить. Проте усе це робив Майдан, а точніше, сотні тисяч людей, які відважилися на активний суспільний протест.
Новій українській еліті характерне відчуття історичного тяжіння. Люди, що перебували на Майдані, без сумніву, відчували свою причетність до «мертвих, живих і ненароджених». Це відчуття не було навіяне виступами провідників української революції, а випливало із учинків рядових революціонерів. Вони діяли так само рішуче й відповідально, як їхні попередники у княжі часи чи в період національно-визвольних змагань доби УНР, вони були готові до жертв як українські націоналісти в лавах ОУН-УПА.
Важливим чинником консолідації нації стало виконання Майданом державного гімну «Ще не вмерла Україна». Це не було ритуальне шепотіння, властиве старому владному істеблішменту. Державний гімн у виконанні Майдану пробуджував гордість за націю, надавав небаченої духовної сили не лише тим, хто його співав, а й усім, хто бачив чи спостерігав за цим дійством. Українці, можливо, вперше за роки незалежності відчули містичну силу національно-державних символів та їхнє велике духовне значення.
Врешті найголовніше: новій еліті більше не притаманний комплекс національної меншовартості, який в усі часи був нашим національним соромом. Люди, що пройшли через Майдан, ніколи не схилять голови перед жодним іноземним господарем. Вони самі стали господарями власної землі й долі.
Майдан одразу ж зрозумів справжню суть такого поняття, як соборність нації. Братання галичан і наддніпрянців у Києві, які при цьому залишалися на своїх політичних позиціях, — ось де справжня, а не показна єдність народу.
Ще одна суттєва деталь: Майдан показав нежиттєвість проголошених передвиборних тез Віктора Януковича щодо російської мови як державної та подвійного громадянства. Виявилося, що російськомовні та українськомовні громадяни не мають жодних проблем у спілкуванні на вулицях і площах Києва, інших українських міст та сіл. При цьому більшості з них був притаманний високий рівень національної свідомості та почуття відповідальності за долю Вітчизни. Стосовно подвійного громадянства, то про це під час революції майже ніхто й не згадував.
Думаю, що втратило актуальність прислів’я: «Наша хата з краю». Небачено високі показники тих, хто взяв участь у всіх турах голосування (у Донецькій області жінка навіть народила дитину на виборчій дільниці), свідчать про одне: прагнення свободи та справедливості відтепер стало стрижнем ментальності українців.
