Марія Зубрицька (див. «День», №146 від 01.09.2006 р.) спробувала оцінити наше нинішнє вміння відзначити дуже значущий для України ювілей. Справді, ювілей І. Франка пройшов не без уваги ані громадськості, ані влади. Не був він обділений, очевидно, й коштами. Але от чи відбувся він як подія нашого життя, тобто чи був він наділений власним стилем і смаком? Оце — навряд чи. Усе минуло якось мляво, односторонньо та неактивно. І цілком за сценарієм свята ще радянських часів. Хтось там і десь проникливо виступає, а хтось там і десь вдячно слухає. А потім всі ще на 150 років розходяться... Неймовірна нудьга! Але ж правильне завжди не те, що давно відкрите вже для широкої публіки. І не те правильне, що для неї приховано (а відкрито лише небагатьом). У творчій спадщині будь-якої значущої для країни людини головне — Вона сама. Лише замислимося, хіба коли можуть справді вижити в століттях думки, почуття людини якось поза таким Образом?
А що ми зробили сьогодні для його повноцінного відродження й оновлення? Та абсолютно нічого! Немає його ні в нашій пресі (крім, звісно, спроб нашої прекрасної газети «День» якось виправити ситуацію...), ні в нашій літературі, ні в нашій драматургії, кіно, радіо, TV, інтернеті тощо. Немає його поки що ніде, й особливо немає його у свідомості наших школярів, студентів наукової та іншої громадськості, влади, простих громадян.
То що ж ми тоді зараз хочемо? Треба ж завжди дуже і дуже багато та добре попрацювати, щоб цей образ нарешті у нас виник і закріпився. І тільки це буде справді споріднено та співзвучно літері та духу І. Франка.
Насолоджуючись, ганяючись за задоволеннями, ми завжди наслідуємо інших. А страждаючи, замикаємося в собі, «йдемо» в себе. Що більш дійсно та реально? І те, й інше мало нас стосується, по суті. Будь- які задоволення скороминущі та дуже швидко нам набридають. Будь-яких страждань ми теж скоріше стараємося позбутися. То заради чого ж? Тільки заради нас самих! Виявляється, те, що існує в уявленні інших людей про нас, і те, що існує в нашому уявленні про нас же самих, дуже і дуже мало та недовго існує в реальності (дійсності) — тобто насправді. Це як тінь і квітка від найпрекраснішої рослини. Вони, звісно, реальні й існують насправді, але... дуже і дуже обмежений час.
